facebook

“Мені часто дякують”: найкращий двірник Львова

Він любить квіти, багато читає та мріє про подорожі. Як колишній скрипаль, а тепер найкращий двірник Львова дбає про чистоту в місті, поки ми ще спимо і чому так важливо цінувати кожну професію.

«Сонце тільки піднімається – так добре, така тишина»

Ми зустрілись о пів на сьому ранку. Сонце ще прокидалось, а вулиці були майже порожні. Пан Мирослав жваво прибирив територію навколо будинку 117, що на вулиці Володимира Великого. Я привіталась, сказала, що журналістка і ми домовлялись про інтерв’ю. Чоловік на хвильку зупинився, підняв голову і з усмішкою промовив: «о, то Ви моя теска – маємо однакові імена». Я лиш сонно кліпала очима, бо зізнаюсь – рідко доводиться ставати так рано, коли промінці сонця лише починають заливати усе довкола теплом. А він прискіпливо шурхав своїм віником і акуратно збирав усе сміття.

Як же ж Ви прокидаєтесь так рано? Дивувалась я, дивлячись на усміхненого та енергійного чоловіка, який продовжував дбайливо прибирати територію навколо будинку.

Та це ще не рано – усміхнувся Мирослав. Взимку я можу стати і о другій, якщо знаю, що має бути сніг. Вийду на вулицю – сніг падає, а я його відгортаю лопатою. Люди зранку на роботу, а снігу вже й нема – сміється. А літом як коли. Буває прийду о пів на п’яту, буває о шостій. Ти виходиш, сонце тільки піднімається – так добре, така тишина. Ніхто тобі не заважає, ти все зробив. Потім собі присів на лавку, відпочив. Тоді вже хочеться з кимось поговорити. Головне скоренько і чистенько прибрати, аби гарно було, доглянуто – розповідає чоловік.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

«Треба починати з себе – робити свою роботу так, щоб самому було приємно»

Мені часто дякують. Діти як ходили в школу – вітались, люди як йшли на роботу теж. А що я, я бажав всім успіхів, гарного дня. Зараз карантин, людей менше ходить. А я стараюся. Робота є робота і відноситись до неї треба як належить. Ми всі хочемо Європи. А треба починати з себе, робити свою роботу чесно, сумлінно. Мені давали ще один участок. Я кажу – ні, дякую. Ліпше на одному краще зробити так, щоб самому було приємно, ніж на двох, але не так добре – розмірковує чоловік.

Знаєте, не раз хтось приїжджає, ставить машину, виходить та й курить. А потім ті окурки викидає так біля машини. Є ж поряд смітники, є відра. Хіба ж то так тяжко підійти і кинути туди?! В очах чоловіка я бачу сум і щире здивування. А вчора, – з гіркотою в голосі продовжує Мирослав, теж сидів мужчина і їв чи то сливу, чи що інше і ті огризки кидав собі за спину. Я кажу – прошу підібрати і він, правда, рад не рад схилився, підняв та й кинув у смітник. Розумієте, людина в себе вдома робить порядок. А вийде на вулицю, вона нічого навіть не розуміє, що то негарно так, неприємно дуже.

Чоловік на хвильку зупиняється. А потім ніби й не сумував зовсім, продовжує розповідати мені про себе.

«У душі я романтик, люблю квіти і скрипку, проте на ній вже зіграти не зможу»

Мирослав Новоставський народився у Львові. Він скрипаль. Майже п’ять років навчався у музичній школі, а скрипка була для нього не просто інструментом, а справжньою любов’ю. Проте довелось кинути ту справу, зітхає чоловік, бо треба було вчитись, батькам помагати – складні часи тоді були. А тепер, каже, хоча й хотів би та вже не зміг би зіграти, бо і слух трохи зіпсувався, і пальці вже не ті. А ще він любить квіти, чимало кольорових вазонів тримає на підвіконні – доглядає за ними разом із дружиною. Бо дуже подобається пану Мирославу, коли довкола гарно і затишно. А квіти, на його переконання, цей затишок дарують.

30 років чоловік сумлінно працював на Львівському автобусному заводі. Але завод розформували і довелось шукати інше місце праці. Спочатку пішов працювати вантажником, потім – двірником. І так вже 6 років 63-річний Мирослав доглядає за бдинком на вулиці Володимира Великого, 117 і за територією довкола нього. До слова, вже два рази чоловіка визнавали найкращим двірником Львова. Перший раз у 2018-му. Другий – цьогоріч. Тоді, два роки тому, чоловікові подарували подорож Європою.

«Я завжди мріяв подорожувати. Це неможливо описати словами»

Ну і як Вам, сподобалось? – запитую у цього веселого і жвавого чоловіка.

Знаєте, я завжди мріяв десь поїхати, на щось подивитися, щось нове побачити, розумієте?! Тому дуже зрадів як отримав таку можливість. Ми були в Кракові, Празі, Відні і Будапешті. Ми їхали всю дорогу в автобусі. Жінка трохи спала по дорозі. Ну а я не міг – хотів все побачити. Вночі їдеш, вроді дрімаєш. Тут раз зупиняється автобус і ти швидко дивишся у вікно. Це для мене таке задоволення було. Я навіть слів не знайду, щоб описати, – в очах пана Мирослава я бачу такий блиск, який неможливо порівняти навіть з дорогоцінним алмазом. Таке сяйво в очах може бути тільки від щирих, справжніх емоцій.

Трішки фотографій собі зробили, кілька з них випадково стер з телефону, – продовжує чоловік. Але головне, що воно в голові лишилось, в пам’яті. Розумієте, треба поїхати і побачити. Після карантину обіцяють, що поїду на святу землю. Дуже хочу поїхати туди, дуже мрію усе побачити. Бо змалку хотів мандрувати.

І поки ми спілкуємось, сонце піднімається все вище. В такий час більшість з нас лише прокидається і робить запашну каву. А чи смакує кава з самого ранечку, коли спить навіть сонце?! Розпитую у Мирослава.

«Заварюю каву звечора, а зранку смакую нею, переглядаючи новини»

Я завжди п’ю каву вранці. Ввечері собі заварюю її в турці. А на світанку став, підігрів, новини трошки подививсь якісь по інтернеті. Посмакував кавою та й пішов. А снідаю, коли вже приходжу, тоді і лягаю відпочивати, бо ноги болять. Знаєте, зранку добре так. Станеш, так свіжо, прохолодно, сонечко світить. Ну жити хочеться, світ любити хочеться.

А коли працювати Вам найважче?! –розпитую чоловіка.

Я родився в червні,  тепло мені не шкодить – сміється, люблю тепло. В холод стараюсь чим по скорше прибрати, щоб зігрітися. А осінь, то є осінь. Поки сухо, листя падає – збираєш, інколи навіть виходиш і в неділю, щоб позбирати листя, щоб не замокло як буде дощ. Бо листя мокре тяжко носити. А весною – взагалі цікаво. Все пахне, птахи співають зранечку, гніздяться. Та то треба любити природу, бути романтиком. Кожного дня бачиш щось нове, помічаєш якісь дрібниці. На обличчі Мирослава не зникає усмішка, така усмішка, яка притягує і ти хочеш спілкуватись з ним, навіть не зауважуючи як швидко біжить час.

«Люблю читати, бо колись не було можливості, а зараз вона є»

Я люблю, коли час є вичитувати як колись було, якою Україна була, про козаків люблю читати. Знаєте, в школі того ніколи не міг прочитати. Бо колись нічого такого не розказували нам, не можна було, ще й мову російську заставляли вчити. А зараз є можливість: книжки, інтернет – це гріх не використати. То я собі прийду з роботи, трохи відпочину, за квітами подивлюсь, а потім читаю – то в інтернеті, то яку книгу візьму. І так завершується день, а потім світанок, знову засяє сонце і я біжу робити територію чистою – усміхається.

Мене так захопили розповіді Мирослава про його життя, що я й не встигла зауважити, коли він встиг прибрати територію. Сонце вже почало пекти своїм промінням, а люди виходити на вулицю. Довкола гарно й чисто….і ти розумієш, як часто ми цього не цінуємо, як часто не зауважуємо роботи тих, хто дбає про чистоту, поки ми ще бачимо солодкі сни.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...

загрузка...