facebook

Леся працювала за кордоном, де її і застала звістка про те, що мама занедужала.

Леся працювала за кордоном, де її і застала звістка про те, що мама занедужала. Приїхати відразу не могла, бо боялася втрати добру роботу. Подруга не давала спокою, настирливо торочила одне й те ж: — Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала, проте не встигла

Коли я була маленькою, я думала, що найдовшою дорогою є дорога до школи, бо вона знаходилася в другому кінці села. Але згодом я зрозуміла, що є й інші дороги, значно довші. І тільки через роки я зрозуміла, що найдовшою є дорога до мами.

Ставши дорослими, у сімейних клопотах, за роботою і пошуках кращого ми так часто забуваємо про цю дорогу. Все обнадіюємо себе, що колись, потім, коли з’явиться більше часу, ми обов’язково поїдемо до неї. А часу нам насправді вистачає на все і всіх, крім найдорожчих людей. Обставини складаються так, що ми не можемо приїхати до родинного джерела навіть тоді, коли вже там нема кому нас зустріти. Зате в матерів, поки вони живі, завжди є час для дітей. За матеріалами.

Тепер минають довгі дні і місяці, а туга за мамою не відступає.

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була з мамою, — розповідає Світлана. — Вона мене проводжала до школи, допомагала у всьому, підтримувала. Шила для мене одяг, в’язала.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

Коли я була студенткою, щосуботи приїжджала додому, бо знала, що мене чекають мама, бабуся і дідусь. У нашій хаті завжди було спокійно, тепло й затишно. Коли я вивчилася, вийшла заміж, то навіть не думала про те, щоби йти з дому. Мама з такою радістю і любов’ю бавила моїх дітей…

Привчила їх до сільської праці. І хоч нині вони живуть у місті, та коли приїжджають, то не цураються жодної роботи. Коли вони вчилися, то навідувалися у вихідні додому й привозили бабусі гостинці. Вона тішилась, як дитина. І ось тепер її немає. І я не можу змиритися з цим.

Може, я недолюбила її, щось недоговорила, недогледіла, та перед Богом і пам’яттю матері я чиста. Просто втратила дуже дорогу людину.

Слухаючи Світлану, думаю про те, які щасливі матері, котрі живуть у дружних родинах серед дітей і внуків… А ось сусідка Світлани самотня. Ледве пересувається з допомогою палички. Діти — за кордоном. Їхні гроші й передачі не можуть висушити материнські сльози, промовити тепле слово. Світлана підтримує стареньку, як може.

…Чому дорога до мами така довга? Невже життя таке настало? Неправда! Бо коли нам чогось дуже хочеться, то перепон для нас немає, знаходимо і час, і засоби. Поміж тим не думаємо, що життя минає швидко. Невдовзі прийде зрілість, а потім приведе старість і самотність. Довга дорога до мами обтяжлива. Зате мамина дорога до дитини завжди легка, бажана, радісна.

***

А ось іще одна історія. Звістка про те, що мама занедужала, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. Та й робота підвернулася високооплачувана й не дуже важка. Довго чекала такої. Подруга радила:

— Їдь до матері, Лесю. Ти ж у неї одна. Вона всю душу в тебе вкладала. Ти їй дуже потрібна. Ні сусідка, ні рідня не доглянуть її так, як ти.

— А як же робота? — розводила руками Леся. — Я стільки чекала такого шансу…

— Робота — не вовк, — не здавалася подруга, — до лісу не втече. Не буде цієї — трапиться інша. А мати — одна. Потім будеш жаліти.

— Я передам сусідці гроші — і хай радиться з лікарями, — вирішила Леся. — Лікарі краще знають, ніж я.

— Ой, Лесю, — спаленіла Оксана. — Їй потрібна ти! Чужі люди не замінять рідної дитини. Їдь, я тебе прошу, не роздумуй. Лишай усе. Біжи! Лети на крилах! Мама тебе ніколи не залишила б у біді — і ти це добре знаєш…

Усю ніч Леся не спала. Думала-гадала, як буде краще. Згадувала дитинство, маму, котра так про неї піклувалася, так раділа її успіхам, підтримувала у важкі хвилини. Як же матуся просила, щоби вона нікуди не їхала!

— Маєш зарплату, я — пенсію, — розмірковувала мама. — У нас — город, корівка. Якось проживемо. Не залишай мене саму, бо здоров’я в мене кепське. Ти знаєш…

— Ну що ти, мамусю, — лестилася доня. — Ти ще в мене — молодчина! А я так хочу кудись поїхати…

— Як знаєш, — здалася матір. — Але я не раджу. Яка тебе нужда-біда жене? У тебе все є. Дасть Бог — і заміж скоро підеш.

— Ану ж, мамо, я там собі якогось принца знайду? — жартувала Леся.

Матір тільки скрушно похитала головою і тихенько зітхнула…

…Тепер Леся пригадувала собі її одиноку постать біля воріт. І легкий, наче зламаний, помах руки. І повні очі сліз. І печаль від розлуки в погляді.

Під ранок Лесі приснилася матір. Стояла біля криниці у світлій хустинці й мовчки, ніби з докором, а чи з болем, дивилася на неї. І Леся вирішила їхати. Ще день-два залагоджувала якісь справи, а подруга не давала спокою. Настирливо торочила одне й те ж:

— Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала. Проте розминулася з гіркою звісткою. Мама відійшла у засвіти, коли донька була в дорозі до неї.

Тепер Лесина дорога до мами була встелена смутком і скроплена слізьми. Це єдина дорога, якою ідуть усі: бідні й багаті, керівники й підлеглі. Всі без винятку. Леся вже не хотіла нікуди їхати. Невимовне каяття розпинало її. Але пізно.

Чому ж така довга дорога до мами? Придивіться, діти, до своїх матерів. Як вони ходять, як працюють, коли відпочивають, від чого плачуть, а від чого усміхаються…

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...

загрузка...