facebook

«Назви її Марією!»

Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Через певний час ми знову прийшли на планове УЗД в ту ж приватну клініку. Нам повідомили, що дітей із такими діагнозами оперують у Києві. Почали дізнаватись, у якій саме лікарні й що потрібно робити. Наша з чоловіком надія на те, що все буде добре, не згасла, ми знайшли цю лікарню і почали збирати документи, щоб отримати направлення до Києва. Бо це все не так просто, як думали.

Потрібно було направлення від головного лікаря перинатального центру. Ох і набігалися ми за ним, як сьогодні пам’ятаю. Але все-таки добилися свого. Їдучи до Києва, ми не знали, як добратися, що нас там чекає. Але сестра нашої невістки, котра мешкає в Києві, нам допомогла із проживанням і добиранням. Ми дуже вдячні їй за все.

Приїхали в інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова. Завідувач відділення нас прийняв, глянув на направлення і запитав, як я відчуваю рухи дитини, активна вона чи ні. Я відповіла, що дівчинка жвава, що відчуваю її рухи.

Лікар сказав, що це дуже добре, і дав направлення на додаткове обстеження. Не пам’ятаю, як воно називається. Мені робили УЗД і одночасно запихали в живіт довгу голку, щоби взяти кров у дитини, аби визначити групу крові та чи є синдром Дауна. Ту голку мені запихали тричі. Було дуже боляче, бо без наркозу. Після процедури лікар сказав, що можна йти в палату, а мені в очах потемніло. Йшла, тримаючись за медсестру. Коли лягла, ще довго не чула рухів дитини.

Через годину я пішла до чоловіка — і ми разом запитали в лікаря, чи можна вже йти, бо ж поїзд незадовго. Він мене відпустив, але сказав, щоб я ходила поволі, адже після такої процедури не бажано вставати певний час.

Ми забігли у поїзд в останню хвилину. Живіт болів, бо поспішали. А ще взяли квитки в експрес, де тільки сидячі місця, тож навіть прилягти не було де. Дуже хотілось їсти. Ще снідали чаєм і канапкою, а на годиннику — вісімнадцята вечора. Грошей, що залишилися в гаманці, вистачило на дві пачки вафельок.

У поїзді навпроти нас сиділи вже старші чоловік і жінка. Ми з ними розговорилися. З’ясувалося, що жінка працює в Америці дитячим педіатром, а в Україну приїхала в сімейних справах. Наталя (так звати жінку) розповіла, що дітей із такими діагнозами оперують у Європі.

Ці люди побачили, що ми з чоловіком не маємо грошей, і замовили нам чай. А потім дали триста доларів зі словами: «Беріть, вони вам будуть потрібні». Ми обмінялися номерами телефонів і разом вийшли в Тернополі. Пані Наталю і пане Василю, ми завжди про вас пам’ятаємо і молимося за вашу родину.

…Через два тижні прийшли результати. Жодних додаткових діагнозів не було виявлено. Вагітність протікала добре. Одного разу я поїхала до священника-монаха, із ним поговорила про свою ситуацію із дитинкою. Він мене розрадив, сказавши, що я зробила правильно, що не взяла на душу тяжкого гріха.

За два-три тижні до пологів ми поїхали у Київ до нейрохірурга. Він порадив мені народжувати в столиці, зателефонував до іншого лікаря, а потім дав мені адресу лікарні, де моя дитинка мала з’явитися на світ.

Та лікарня була за десять хвилин ходи від інституту нейрохірургії. Я поїхала додому, зібрала речі для себе і дитинки й лягла в лікарню на 37—38-му тижні вагітності. Чоловік поїхав додому.

Лікарі вирішили робити кесарський розтин, а пізніше з’ясувалося, що треба буде зібрати пуповинну кров, бо вона буде потрібна дитині під час операції. У цьому мені допомогла медсестра. Вона зателефонувала в банк пуповинної крові й усе влаштувала.

У пологовому був дуже добрий і люб’язний медперсонал. У вівторок лікар мене оглянув і сказав, що я ще не народжуватиму. А в середу завідувач лікарні призначив операцію на п’ятницю, бо саме того дня в інституті нейрохірургії виписували дитину, тобто звільнялося місце для моєї. З четверга на п’ятницю я була в палаті самісінька, багато молилася, не знала, що мене чекає. Вранці приїхали чоловік із моєю мамою…

І ось я вже в операційній залі, все готово. Лежу, руки тремтять, сльози котяться. Відчуваю: живіт починають чимось змащувати, щось холодненьке тече у вену через катетер. А я подумки молюся. Лікарка-анестезіолог щось до мене говорить, а я глянула на неї, сказала ще кілька слів молитви і заснула.

Прокинулася вже в реанімації. Не пам’ятаю, як відійшла від наркозу. Але жінки розказували, що дуже плакала. Прийшовши до тями, зателефонувала мамі. Вона сказала, що пуповинну кров зібрали до останньої краплі, а дитинка дуже гарна, і голівка в неї нормальна, як у звичайних дітей. Не завбільшки з тіло, як нас лякали. Я плакала від щастя і дякувала Богу, що почув наші спільні молитви. Spina Bifida все ж таки був на спинці, тож без операції не обійшлося.

Народила я донечку 27 вересня, у велике свято Чесного Хреста і водночас у строгий піст. Марія народилася в п’ятницю — і її одразу забрали «швидкою» в інститут нейрохірургії. Моя мама була біля дитини, а чоловік розривався між мною і фондом, який безкоштовно надав нам послугу зі збору пуповинної крові. Потрібно було заповняти бланки і підписувати чимало документів.

Маленьку забрали в реанімацію, вона пробула там до понеділка. У понеділок їй зробили першу операцію на грижу Spina Bifida, знову забрали в реанімацію. І тільки в середу Марію привезли в палату до моєї мами. Я тоді вже ходила, дуже просила медсестру відпустити мене до дитинки — і вона дозволила.

Прийшовши до палати своєї донечки, я заплакала від щастя. Побачила ті маленькі пухкенькі щічки, маленькі рученятка, на одній з яких був катетер. Вона спала. Та щойно я присіла біля неї —прокинулася і глянула на мене голубими оченятками. І я зрозуміла, як ми правильно вчинили, що довірилися Богові й залишили дитинку.

У п’ятницю мені зняли шви і виписали. Я вже була біля донечки постійно, моя мама також, а чоловік уранці приходив і сидів увесь день у коридорі, бо до палати його не пускали. Ми із мамою по черзі виходили й розказували, що говорить лікар і як почувається Марія.

Одного вечора лікар все ж дозволив зайти до палати чоловікові. Одягнувши спеціальний одяг, він переступив поріг і… не стримав сліз.

Минуло три тижні. В дитинки почала ззаду збільшуватися голівка. Лікар сказав, що в Марії прогресує гідроцефалія, потрібне шунтування. Після нього все внормувалося — і через два тижні нас виписали з лікарні.

Удома ми охрестили донечку Марією і кличемо її так донині. Скоро їй виповниться сім років, уже закінчує перший клас. Наша Марія розумна, активна. Дякувати Богу, в нас усе добре.

Я нітрохи не шкодую, що пройшла такий непростий шлях. Бо тепер знаю: Бог ніколи не покине у важку хвилину того, хто з Ним у молитві. А що тільки лікарі мені не говорили! Щоб я йшла на аборт, що дитинка не житиме з такими діагнозами…

Проте ми з чоловіком твердо вирішили зберегти нашій донечці життя і вірили, що все буде добре, бо все в Божих руках. Вірте, люди, й ви. Моліться, не втрачайте віри і надії — і Бог почує вас.

Сердечно дякуємо мешканцям сіл, людям, котрі не знали нас, але допомогли нам фінансово.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...

загрузка...