«До голови ходила жалітися? Краще б ти здoхла, аніж соромити нас!». З того часу вона боїться доньки, як і зятя

«Ми ще можемо бути щасливими…» Я помітила її на залізничному вокзалі у Тернополі, коли чекала на свій потяг. Худенька жінка середніх років, одягнена в тоненький плащик, приглядалася до перехожих, раз-у-раз оглядалася. Її сумні очі зупинилися на моїй сумці.

 

 

«Ви щось шукаєте?» – спитала я. Жінка швидко зникла, а коли потяг підійшов на перон, з’явилася знову. Стала біля мене. Поруч сіла і у вагоні. Поставила біля себе пакет, в якому – чорний хліб і кілька яблук. Джерело.

Кілька хвилин ми мовчали, а потім жінка, яка назвалася Станіславою, почала оповідати свою історію.

«Ви запитували, що шукаю? Уже кілька разів їду до Тернополя, щоб когось… обікрасти. Але – не виходить. Не вмію, не можу. Не дивіться на мене так здивовано – моє життя набрало такого повороту, що, впевнена, в тюрмі мені буде краще», – невтішні сльози покотилися по її обличчю.

Станіслава подала мені яблуко: «Не гидуйте мною, бідовою». І продовжила оповідати далі.

Виходила заміж за одного з кращих хлопців на селі. Микола вирізнявся витонченою вродою, до того ж був майстром на всі руки. Працював у будівельній бригаді, а у вільний час ще й підробляв – штукатурив, майстрував меблі, вкладав плитку. Старався, аби їх єдина донечка Оксаночка мала все. Двічі на тиждень сам возив дівчинку до райцентру в музичну школу, бо Оксанка мала хист до музики і чудове сопрано. Купив їй фортепіано. Возили Оксану на різні конкурси, де вона отримувала високі бали.

Згодом вступила в музичне училище. Наука вимагала великих коштів. Оксана відмовилася проживати у гуртожитку, тож довелося оплачувати квартиру. Тепер Станіслава не мала жодної вільної хвилини. Працювала у колгоспній їдальні. Вдома – господарка, город. А ще почала вишивати бісером і продавати свої витвори.

Станіслава і Микола пишалися донькою – кращою студенткою, активісткою – і нічого для неї не шкодували.

Тихе сімейне щастя обірвав телефонний дзвінок, що одного ранку розбудив Стасю. Телефонували з сусіднього села, де копав криницю її Микола. Працював до пізнього вечора, а на ранок відчув різкий біль у грудях. Доки приїхала «швидка», Микола вже не дихав.

Осиротіла без нього хата, поникла, постаріла Станіслава. Чоловік ввижався їй скрізь: і у майстерні, де він засиджувався допізна, і на дашку криниці, яку гарно обгородив та прикріпив журавля, і у саду, який разом садили.

Станіслава брала в руки його світлину і розмовляла з ним, клялася вивести Оксанку в люди.

«Не плач, мамочко, щоб там, на небесах, татові не було тяжко», – заспокоювала її донька. Може, й права Оксана – Миколу уже не повернути, а їй варто берегти здоров’я, бо ще потрібна своїй дитині.

Одного вечора зайшов до неї сусід Дмитро. Теж удiвець. Колись, ще хлопцем, він упадав за Стасею, але доля розкидала їх по різних життєвих кораблях.

«Давай жити разом, Стасю. Ти – вдoва, я – вдiвець. Небо нас не осудить. Якщо треба, я зачекаю. Знаєш, я й досі люблю тебе. Усе життя любив, але ти обрала Миколу. Ми ще можемо бути щасливими», – мовив несміливо.

Станіслава знітилася: «У мене донька на виданні. Що люди скажуть? Прости мені, Дмитре».

Коли Оксана заявила, що вагiтна, у Станіслави запаморочилося в голові: її Оксанка? Як це? Вона ж навчала її чеснот і скромності, вірила їй. Не раз розповідала, як після першого поцілунку з Миколою не хотіла вмиватися, щоб не змити дотик його губ.

«Не хвилюйся, мамо. Віктор – хороший. Він не залишить мене з дитиною», – заспокоювала Оксана. Говорила так впевнено, що Станіслава в думках уже дякувала майбутньому зятеві, пишалася ним. Якби ж то знала вона тоді, що ліпше б зосталася Оксана матір’ю-одиначкою, аніж мав той Віктор стати її чоловіком і оселитися у їхньому домі!

З перших днів дав зрозуміти, що хазяїн – він, і його слово – закон. Наказав розібрати майстерню Миколи. На тому місці він планував поставити гараж. Станіслава плакала: майстерня – пам’ять про чоловіка. Там нові станки, різний матеріал є, тож Віктор може перейняти його ремесло.

Зять єхидно зареготав: «О, ні! Старе дрантя ремонтувати не буде! Усе нове завезе. І невдовзі повикидав з хати меблі, які Микола виготовив своїми руками. Станіслава голосила за меблями, як за покiйником. Микола всю дyшу вкладав у них. Разом візерунки вибирали.

Але зять не зважав на сльози тещі, став викидати лахи з її шафи. Станіслава стала на порозі: «Не дам шафи! Вона – моя!». Тоді Віктор з усієї сили штовхнув її. Сильно зойкнувши, Станіслава покотилася по сходинах.

Цілий місяць пролежала в ліжку. Оксана не захотіла телефонувати на «швидку», щоб не покликали поліцію. Сама лікувала матір знеболюючими. Ще й звинуватила Станіславу, що не дає їм по-сучасному жити. Невимовний жаль тиснув Станіславі у грyдях. Вона не впізнавала доньки.

Оксана ж була співчутливою, уважною до неї. Вона жила, тяжко трудилася заради доньки. А Микола? Оксана була для нього цілим світом, його квіточкою, сонечком. Як йому там, на небесах, бачити сльози Станіслави і зовсім іншу – жорстоку, пихату, егоїстичну їхню дитину?

Недавно пішла Станіслава до сусідки. Вона скучила за спілкуванням, бо донька із зятем відділилися від неї. Не говорять, уникають її, за будь-що вчиняють скандал. А коли Оксана підняла на неї руку, пішла до сільського голови. Просила, щоб допоміг їй влаштуватися у притулок. На це голова мовив, що треба було подавати заяву в поліцію, доповісти у школу, де Оксана працює вчителькою співів. Та й дім у них добротний.

На порозі чекала її Оксана: «До голови ходила жалітися? Краще б ти здoхла, аніж соромити нас!». З того часу вона боїться доньки, як і Віктора. Тому й стала переслідувати її думка: краще потрапити в тюpму, аніж додому повертатися. Тому й їздить до Тернополя, де ніхто її не знає, щоб погpaбувати когось. «Знаю, це – гріх, але іншого виходу не бачу», – мовила сумно.

Скоро моя зупинка. Станіславі ж їхати ще далеко – у Борщівський район. Вона подякувала, що вислухала її. Я попросила її заспокоїтися: після грому завжди вигляне сонце.

«В тюpму вам не можна»,- пожартувала я.- Краще йдіть до Дмитра».

Синіми, як блавати у житі, очима Станіслава усміхнулася: «А таки – піду. Ви мене переконали, що і на шостому десятку ще можна бути щасливою».

Джерело.

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...

загрузка...