Чого ви мою донечку перед усім класом пpинижуєте, змушуєте просити вибачення та ще перед ким?

Учителька. Ганнуся змалку мріяла стати вчителькою. Щойно переступивши поріг школи на першовересневій лінійці, синьооке дівчатко невпевнено поглянуло вверх. На Ганнусю привітно дивилася жінка, яка взяла дівчинку за руку. Тепло цих спрацьованих сільських вчительських долонь Ганнуся пам’ятає донині. Чомусь саме в День знань на своїй першій лінійці, але уже в якості вчительки, Ганна Степанівна згадала цей епізод. Наш День. Автор: Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

 

 

Її першокласники були допитливими, розумними, але недружніми. Спершу молода вчителька сподівалася, що причиною цього є нове оточення, період адаптації. Однак з кожним днем вона переконувалася, що це не так і намагалася зрозуміти причину.

Якось Ганна Степанівна на перерві зайшла у клас і помітила, як гурт учнів перешіптується, а в кутку стоїть Марічка і гірко плаче. Біля дівчинки стояло ще одне дівчатко, але зі спини вчителька одразу не впізнала, хто це.

– Марічко, що трапилось? – намагалася дізнатися Ганна, однак та лише схлипувала і витирала сльози.

– Вона плаче, бо Настя усім розповіла, що тато Марічки – пияк, і сказала нікому з нею не дружити, – прошепотіла вчительці на вухо Оксанка.

– А я все одно з нею дружу.

Вчителька оторопіла. Якусь хвилину вона мовчки стояла, а потім покликала до себе Настю і сказала, щоб та попросила вибачення у Марічки.

Вже на наступній перерві на вчительку у коридорі очікувала мама Насті.

– Чого ви мою донечку перед усім класом принижуєте, змушуєте просити вибачення та ще перед ким?!, – розлючено накинулась на вчительку. – Та що ви знаєте про виховання дітей, своїх же не маєте…

Обурена мама ще довго, розмахуючи руками, щось доводила, та Ганна Степанівна далі вже нічого не чула. Все було, як у тумані, лише фраза про своїх дітей нав’язливо пульсувала у голові.

Якщо на попередній перерві вчителька витирала сльози своїй учениці, то тепер колеги заспокоювали її:

– Не зважай, для цієї жінки всі кругом недолугі, лише вона – пуп землі. І дитину так виховує. Вона ще колись матиме з нею проблеми, але сама буде в цьому винна.

Ганна все це розуміла і прихильно ставилась до Насті, як і до інших учнів, бо всіх вчила однаково і хотіла, щоб кожен з них в майбутньому став Людиною. Знала, що дівчинка вчинила так, як заведено у них вдома, і не її у цьому вина, а дорослих, які ще змалку надмірною самовпевненістю калічили дитячу душу.

Та якби та жінка – мати Насті знала, як Ганна хотіла б мати дитину. За три роки вони з чоловіком об’їздили багато клінік і всюди говорили одне: «Сподівайтесь на чудо». Вони сподіваються і не перестають у це вірити. Ніхто не знає, що Ганна щоночі бере до рук голку з ниткою, полотно і вишиває ікони. А потім так само непомітно дарує ікони церквам свого і навколишніх сіл.

Минуло декілька років. Випускниками стали першачки. Батько Марічки після того випадку, а також тривалої розмови із вчителькою, перестав заглядати у чарку, став хорошим татом. І вже б призабувся цей неприємний епізод, якби ситуація з точністю до навпаки не повторилася.

Марічка якраз поверталася з бібліотеки, як почула якийсь важкий стoгін. Озирнулася і побачила у рівчаку чоловіка, який лежав долілиць, за кілька сантиметрів від води.

Дівчина злякалася, але, переборовши свій страх, підійшла ближче і за руку відтягнула чоловіка, щоб він не захлиснувся водою. А потім разом з Ганною Степанівною, яка в той час якраз поверталася зі школи, завели чоловіка додому. Це був батько Насті – колись успішний бізнесмен, який тепер залишився без роботи. Він став пиячити, але Марічка не стала цим докоряти Насті. Бо і так Настя вже відчула увесь той сором, через який колись довелося пройти їй.

– Твій вчинок достойний. – сказала вчителька. – Я нікому ще не розповідала, але відчуваю необхідність поділитися з тобою своєю великою радістю: у нас з чоловіком скоро буде дитинка. І якщо народиться дівчинка, ми назвемо її Марічкою, на твою честь…

 

РЕКЛАМА:

Джерело.

Вам також може бути цікаво...