Сирота з дитячого будинку не пара нашому синові, думали батьки

Син був завжди переконаний, що одружуватися треба раз і назавжди на тій, самої єдиною і коханою. Я зітхала, Льоші майже тридцять, а нареченої навіть на горизонті не спостерігається. Хотілося ще побачити онуків, поняньчитися з ними. Роки то летіли, мов птахи.

Через пару тижнів він подзвонив, повідомив, що взяв путівки в Сочі на три тижні, їде в компанії з Аркашею. Це його колишній однокласник, друг дитинства, хороший хлопець, правда теж все один.

— Нарешті — то, тобі вже давно пора відпочити, зовсім схуд з цією роботою, — пораділа я за сина.

-Та ні, мам, тобі здається. Так, працював я багато, готували проект важливий, тепер премію хорошу виплатили, і на відпочинок вистачить і вам з батьком допоможу!

У цьому був весь мій Олексій, ніколи про нас, людей похилого віку не забував. Але ж міг спокійно витратити все у відпустці.

Проводили ми з батьком сина в аеропорт, розцілували на прощання і повернулися додому нудьгувати і чекати. Пройшла приблизно тиждень відпочинку, як син подзвонив і почав обережно розмова:

— Мам ти знаєш, я тут зустрів дівчину, так що можливо твоя мрія скоро збудеться!

— Що за дівчина? — стривожилася я.

— Її звуть Дарина, мам, вона чудова: гарна, добра, ніжна, порядна …

По правді кажучи Олексій ще так жодного разу ні про кого не озивався.

— Льоша, хто вона? Чим займається?

— Даша дитбудинку мама, тому вищу освіту отримати не змогла, зараз вона працює в кіоску, продає морозиво.

Ось тут руки у мене і затремтіли. Ну як так, син на хорошому рахунку в компанії, права рука начальника, знає дві іноземні мови, вирішив одружитися на безрідної продавщиці морозива … в голові моїй зовсім не вкладалося.

— Що ж жити з нею тобі, приїжджайте, познайомимося, поговоримо.

— Тільки вона приїде трохи пізніше, з роботою поки не виходить.

Увечері я переказала нашу розмову чоловікові. Він сприйняв звістку добре, мовляв я ж завжди мріяла про невістку, про онуків. Ну як же йому було пояснити, що ні про такий …

— Так ти ж її навіть і не бачила ще, а висновки вже зробила. Давай почекаємо, приїдуть, поговоримо. Адже головне яка людина в душі, а освіту отримає ще, та й з роботою допоможемо якщо вже все так серйозно у них. Між іншим дитбудинку хлопці нерозбещені, все вміють.

Але сина так і не судилося нам було дочекатися. Через кілька днів його не стало, розбився на машині, яка везла його в аеропорт.

Аркаша отримав важкі тpaвми, але вижив. Це була жахлива новина, не пам’ятаю як я все пережила, сам похopoн все було як в тумані. Гаразд рідні підтримали, чоловік кріпився, але йому було дуже важко, я знаю.

В голові крутилася одна й та сама думка: «Жити тепер нема чого, ми одні залишилися, сенсу немає, одна порожнеча навколо».

З чоловіком тепер ми в основному мовчали, кожен закрився в свою мушлю, напевно потім, ми поговоримо, а зараз ми перебували кожен у своїй країні спогадів. Так минав час, а легше не ставало. Вже не знаю чому говорять, що час лікує.

Поступово наше життя увійшла в звичну колію: вставали з ранку, їли сніданок, їхали на роботу, вечір проводили біля телевізора, практично мовчки. Здавалося, радість назавжди покинула наш будинок.

Минуло напевно місяців п’ять з моменту зaгибeлі Олексія, як одного вечора у двері подзвонили, я пішла відчиняти. На порозі стояла дівчина з великими блакитними очима і довжиною русою косою. Вона запитала Льошу.

— Його немає, — відповіла я.

— Як немає, поїхав? Я Дарина, ми познайомилися в Сочі, він вам розповідав? — кліпала очима вона.

— Так, Даша розповідав. Льоша зaгинyв, п’ять місяців тому, розбився в автокатастрофі.

— Як же так — вона повільно почала шукати опору, я підхопила дівчину за руки і запросила увійти в квартиру.

Тут вийшов на наші голоси чоловік. Щохвилини витираючи сльози, ми розповіли всі подробиці тієї злощасної поїздки.

— Інна Сергіївна, Андрій Петрович, вибачте я нічого не знала. Думаю, поїду, як і обіцяла, з вами познайомлюсь. А тут Олексій і не пише і не дзвонить, напевно роботи багато, адже він людина зайнята, ви не думайте, я маю де жити, від дядька квартирка залишилася невелика.

Дарина все щебетала, витираючи сльози рукавом. Дівчина розповіла, що зустрічалися вони з сином три тижні, після її роботи, та у вихідні. Що полюбила Льошу дуже сильно.

— Ви знаєте, до мене ніколи так, як він ніхто не ставився: тепло, дбайливо, як до принцеси! Я ж в дитбудинку виросла, звикла огризатися, відбиватися. Все б віддала, щоб він тільки жив.

І тут Даша піднесла нам саму несподівану новину: вона чекає дитину від Олексія!

— Якщо ви не вірите, я згодна на експертизу!

Тут чоловік м’яко взяв її за руку:

— Дарино, ну про яку експертизу мова. Ви — наша невістка, мати нашого майбутнього онука, знімайте куртку, проходьте, мийте руки, зараз ми зберемо на стіл, вам з дороги підкріпитися треба.

Я глянула в очі Андрія, все було зрозуміло без слів, він прийняв дівчину і майбутньої дитини, не вникаючи ні в які подробиці. Тоді я подумала, що можливо він і прав, сам Бог послав нам це тендітне створіння, і малюка, якого вона носить під серцем.

Минуло кілька місяців, нapoдився чудовий хлопчик, якого ми назвали Артем. Дарина виявилася справжнім скарбом: добра, поступлива, ніколи і слова поперек не скаже. Взагалі не невістка, а золото!

Артемко у нас прямо копія свого батька в дитинстві, так що ні про яку експертизу й мови ніхто не повів.

Ось так ми тепер і живемо вчотирьох: Андрій, я, Дарина з Артемком. Нapoдження онука ніби вдихнуло в нас нові сили і ми прокинулися від довгого похмурого сну.

Звичайно біль втрати ще нагадує про себе, і навряд чи коли-небудь вщухне, але набагато легше переживати її всім разом, адже нам тепер є для кого жити!

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...