76 років тому народився геніальний актор і режисер Іван Миколайчук. Його запрошували у Голівуд..

На його рахунку – 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. За своє недовге життя – рак забрав Івана Миколайчука у 46 років – він встиг не лише стати улюбленцем глядачів, а й завоювати звання душі українського поетичного кіно.

В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко» – казав про Миколайчука великий Параджанов.

У щасливій і трагічній долі українського актора й режисера Івана Миколайчука було все, щоб стати міфом не тільки національного, а й світового кінематографа, пише сайт 1576.com.ua.

Після показу «Тіней забутих предків» в Мар-дель-Плата на міжнародному кінофестивалі Миколайчука запросили на зйомки в Голівуд, та, зрозуміло, радянська влада не випустила Івана.

Пізніше «Тіні» заборонили, Миколайчуку таврували націоналізм і поступово відлучили від творчого процесу.

«Небажаними» стають «Пропала грамота», «Криниці для спраглих» за його участю. Далі – відмова від ролі, написаної спеціально для нього – Ореста з «Білого птаху з чорною ознакою».

Через політичну неблагонадійність звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, а Державну Шевченківську премію актор та режисер отримав посмертно.

В кіно він дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини – тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію – зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор.

Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з’являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».

У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана не стало.

Поховали Івана Миколайчука на Байковому кладовищі.

Шукайте деталі в групі Facebook