Страх і ненависть у Facebook. За що українці лають українські серіали

Усвідомлення того, що вітчизняне “телемило” не має відрізнятись від російських аналогів, шокувало чимало користувачів соцмереж

Від 1 жовтня до 1 грудня українці, котрі живуть у Facebook, вперше за багато років звернули увагу на культурний розвиток своєї країни. Бо протягом цих двох місяців вони побачили й оцінили два українських телевізійних фільми – “Століття Якова” й “Катерина”, а також новий фасадреставрованого Театру на Подолі в Києві.

Оцінили, як водиться, негативно. Десятки мешканців не лише згаданої, а й інших соціальних мереж до переліку своїх експертних знань у царинах політики, економіки, військової стратегії, освіти й медицини додали знання з архітектури та кіно, точніше – кіновиробництва.

Долю нової театральної будівлі “Facebook-прокуратура” ще не вирішила. Натомість телевізійне кіно, на думку соцмереж, узагалі не варто далі розвивати й створювати. Принаймні, не порадившись із фахівцями, котрі активно проявили себе в соцмережах. Найбільше дісталося – й досі дістається! – чотирисерійній історичній драмі “Століття Якова”, створеній на основі роману волинського письменника Володимира Лиса й поставлений режисером Батою Недичем.

Її герой, поліській селянин Яків Мех, готується до сторічного ювілею та має нагоду згадати своє життя, в якому були кохання, війна та гіркі втрати. Причому Яків як у романі так і в фільмі – далеко не супергерой чи навіть просто не герой. Його життєва позиція: плисти за течією й уживатися з будь-якою владою. А за сто років цих влад Яків пережив п`ять – від Австро-Угорської імперії до незалежної України. Проте серед глядачів було багато читачів роману, які не сприйняли таку позицію героя. Хоча в оригінальному творі вона досить чітко прописана.

Чотирисерійну “Катерину”, поставлену Олександром Тименком за мотивами, навіяними класичною однойменною поемою Тараса Шевченка, соціальні мережі звинуватили в черговій спробі протиставити село і місто. Ситуація, коли сільська дівчина Катерина закохалася у столичного актора Олексія, завагітніла від цього короткого зв’язку й поїхала від ганьби за коханим до Києва, аби жорстко розчаруватися, була визнана надуманою й неприродною. А фінал, у якому Катерина не зводить рахунки з життям, як у класика, а знаходить нарешті кохання, як того вимагає жанр мелодрами, частина користувачів Facebook сприйняла, як особисту образу й наругу над класикою.

Логіка цих та інших закидів кульгає, якщо згадати: включно до 30 вересня цього року, коли в ефірі “1+1” відбулася прем`єра “Століття Якова”, соціальні мережі не просто вимагали українських серіалів і обов’язково – українською мовою, що цілком природно. Вони тицяли на серіали російського виробництва, котрі заполонили ефір усіх без винятку українських каналів: “Хочемо таке саме!” Час від часу групи небайдужих пікетували офіси “Інтера” й ICTV, вимагаючи негайно припинити пропаганду й почати виробляти український серіальний продукт. Та коли мрії нарешті почали збуватися й зусилля дали перший результат, “Століттю Якова”, а за ним – і “Катерині”, перепало за те, що вони є… телевізійними художніми фільмами. Створеними за технологіями, які практично не відрізняються як у Росії, так і в Латинській Америці, Мексиці, Європі, США.

Акторам, задіяним у фільмах, від Facebook перепадало за те, що раніше їх помічали в серіалах, знятих в Україні для російського ринку. Натомість жоден “експерт” не назвав альтернативи: локальних українських серіалів, у яких наші актори могли б активно зніматися на противагу російським. Також практично ніхто не звернув увагу на цікавий факт: у 1990-х в Україні, як і в Росії, транслювали не російські, а бразильські, мексиканські та американські серіали. Чого варта українська версія знаменитої “Династії”, яку в 1995-1996 роках демонстрував ICTV. І якби 1997-го року соціальні мережі в Україні існували, телефільм Бориса Небиєридзе “Роксолана”, котрий вийшов тоді на телеекрани, мав би таку саму оцінку, як сьогодні “Століття Якова”. Але “Роксолану”, котра від бразильських довгих теленовел відрізнялася лише українськими акторами в ролях, лаяли усно та в друкованій пресі. Звинувачення ті самі: це – дешеве низькопробне “мило”.

Всі, хто двадцять років тому лаяв “Роксолану”, а сьогодні – “Катерину”, при цьому вимагаючи від українського телебачення українських серіалів, зіткнулися з шокуючою для себе реальністю. Виявляється, типовий, професійно зроблений в Україні телевізійний серіал нічим не відрізняється – і не повинен відрізнятися! – від такого самого продукту виробництва інших країн.

Вимагати продукту рівня “Гри престолів” у ситуації, коли після “Роксолани” й дотепер було створено аж 5 (п`ять) українських серіалів, – показувати власну разючу некомпетентність, помножену на завищені очікування. Серіали, які створюють на замовлення платних каналів – зовсім інший світ, їх роблять зовсім за іншими законами. І за те, що в Україні дивляться безкоштовно, на Заході звикли платити гроші. А отже, замовляти музику, тобто – кіно.

Попри те, нові українські серіали “Століття Якова” і “Катерина” не сподобалися досить вузькому прошарку користувачів Facebook, завдяки агресивній риториці вони створили ілюзію суспільного резонансу. Натомість – що набагато важливіше, – кожен з цих двох фільмів свого часу став лідером глядацьких симпатій. Про це свідчать рейтинги, які зростали від прем`єри до прем`єри. Стрічки подивилися мільйони українців і не розчарувалися. І саме на такий результат має орієнтуватися будь-який серіал. Тим більше, коли йдеться про розвиток індустрії.

Шукайте деталі в групі Facebook