Івано-франківська етнодизайнерка Любця Чернікова розповіла про натхнення, бізнес та успіх

Вона, як справжня гуцулка замислюється і зводить брови, коли говорить про себе. А от коли мова заходить про її улюблену вишивку, то тут дівчина із мудрістю годинами може розказувати  про найрізноманітніші композиції. Дизайнекар одягу з Івано-Франківська, яка працює в стилі етно Любця Чернікова сьогодні відома на всю країну своїм неповторними колекціями.  29 жовтня, на сцені конференції TEDxIvanoFrankivskWomen Любця Чернікова поділиться з франківцям своєю історією успіху. А сьогодні дівчина розповіла “Репортеру” про те, як почала шити одяг, як організовувала бізнес в місті та коли зрозуміла, що досягла успіху, пише Репортер.

14686100_201179500312317_643544982_n

 

– Як Ви почали займатися пошиттям одягу?

– Все почалося з того, що я випадково потрапила в інститут мистецтв вчитися на дизайнера. Всі в моїй сім’ї програмісти. У Франківську програмістів ще тоді не готували. Я планувала вступати на економічний факультет. І так сталося долею випадку, що я потрапила на художній факультет. Після кількох років навчання вибрала для себе спеціальність  дизайн одягу. З дитинства подобалося шити. Мама навчила основних операцій на швейній машинці. Спершу шила одяг собі і подругам. Коли закінчувала навчання не була впевнена, що займатимусь пошиттям одягу. Але зрозуміла, що мені це подобається, що я це люблю. Вирішила спробувати свої сили. Потрапила на роботу в ательє, яке має схожий напрям роботи, як моя майстерня. Спробувала там сої сили. В мене непогано виходило. Але через кілька місяців мене звільнили. Я зрозуміла, що потрібно шукати інше місце роботи. Нічого, що могло б мені підійти я не знайшла, тому  зрозуміла, що потрібно створювати щось своє. Тоді й виникла ідея створити першу колекцію.

– Розкажіть про першу колекцію.

– Першу колекцію створила і випустила у 2009 році. Називалася вона «Гуцулка Ксенія». Презентували ми її в Івано-Франківську. Прийшло немало людей, десь сотню. Мене тоді ще ніхто не знав і для мене це була велика кількість відвідувачів. Було дуже приємно. Після цього з’явилися перші замовлення, люди почали цікавитись тим, що я роблю. І коло закрутилося. Я почала наймати працівників, робити більше колекцій, створювати більше моделей. Так ми вже працюємо шість років.

– Як обрали стиль в якому працюєте?

– Етніка подобалася мені завжди. Я народилася в Івано-Франківську. Люблю наш регіон. Вишиті речі завжди мені імпонували. Мені подобаються  етнічні мотиви всіх країн, не лише нашої. Але я народилася на Західній Україні, тому мені близька вишивка нашого регіону. Вона має відгук в моїй душі. Тому я працюю в цьому стилі.

– Як працюється в  етностилі сьогодні в Україні?

– Після революції, після початку війни дуже багато хто захотів заробити на цьому. Пішла етнічна течія в моду. Ми почали працювати у 2008 році, а у 2015 з’явилося дуже багато людей, які захотіли робити вишитий одяг. Більшість з них не докладають стільки зусиль, як це робимо ми. Багато хочуть зробити вишиванку і продати її, не замислючись над композицією, якістю тканин, якістю пошиття. Ми ж намагаємося в кожній своїй колекції придумати щось нове, втілити нові методи пошиття, нові технології або відновлювати старовинні техніки.

Виробники користуються ситуацією. Багато звернулися до етнічного одягу і намагаються на цьому заробити, але далеко не всі вироби є цікавими і якісними.

14699980_201205076976426_370649227_n

– Зараз у вас є бізнес. Розкажіть про нього.

– У нас є майстерня. Тут працюють закрійники,  швеї,  художники, вишивальниці та невеличкий менеджерський склад. Є крамничка в центрі міста, в Бастіоні. Це улюблене наше місце. І ми маємо багато замовлень з усього світу. Третина сьогодні вже йде не з України. Ще третина з Івано-Франківська.

– Скільки загалом людей працює у майстерні?

– Це комерційна таємниця (Посміхається). Я б хотіла, щоб працювало багато людей. Але якісно шити такі речі ніхто не хоче. В нас дуже багато  різних оздоблень, які я вигадую. Це дуже специфічна робота. Шити звичайний одяг набагато простіше. У нас вирішення технологічних вузлів відбувається в кожному виробі іншим шляхом. Тому швеї у нас підковані.

Ніхто не хоче вчитися. Більшість хоче шити звичайний одяг. Або ще краще чохли на машини, подушки і так далі.

– Коли створювали першу колекцію, думали, що все переросте в бізнес?

– Я дуже цього хотіла. Я шалено мріяла про свою фабрику, про мережу крамниць. Десь з часом я зрозуміла, що не обов’язково йти на розширення, можна йти на поглиблення. Тобто робити одяг більш детальніше, цікавіше, вивчати, дізнаватися. В мене були амбітні мрії. Думаю, частина з них склалася. Мені вдалося досягти того, що я хотіла. Хоча, тоді мені було дуже нелегко.

– Чи було складно організувати бізнес?

– Звичайно, що було складно. Це тяжка частина роботи. В мене не було бізнес освіти, не було менеджерської освіти. Нічого такого я не вивчала. По суті робила все на хлопський розум. Де не вистачало власних знань, то питала когось досвідченішого, або шукала книжки в інтернеті, лекції. І потім вирішувала питання, які виникали.

Я ніколи не хотіла цим займатися. Досить довго шукала роботу найманим працівником. Організовувати власний бізнес – це велика відповідальність. В 23 роки цим займатись не дуже хочеться. Пам’ятаю, що досить довго мені було емоційно важко. Дуже часто плакала, казала, що закриваю майстерню. Але зранку приходила на роботу і в голові з’являлися нові й нові ідеї. Так минав один день, другий, третій. Так пройшли чотири роки. І через чотири роки я нарешті відклала перші 100 доларів. До того була майже постійно в боргах.

– Що було найважче в організації бізнесу?

– Телефон дзвонив постійно. Я розривалася між купою обов’язків. Нелегко працювати з людьми . Це психологічно важка робота. А ще треба контролювати виробничий процес, вигадувати моделі, вирішувати стратегічні питання компанії. Це все виконувати одній людині дуже важко. Люди бувають дуже дивними. Зараз з клієнтами працює моя помічниця-рятівниця Вікторія.

14694711_201205083643092_717671512_n

– З ким все-таки легше працювати з іноземними замовниками чи українськими?

– Звичайно, що з іноземними. Та навіть зі Львова чи Києва, коли люди приїжджають, то це вже означає, що вони доклали зусиль, вони знають чого вони хочуть. В нас дуже великий асортимент. В нас 15 колекцій і в кожній від 10 до 40 моделей, в яких можна міняти тканину, оздоблення. І з цього дійсно є що вибрати. Але люди приходять і кажуть: я хочу не таке, я хочу ще якесь інше. Насправді тут ціла команда працює, думає, щоб клієнтам було зручно, щоб вони добре виглядали. Тому хочемо відкрити кілька крамниць, а пошиття індивідуальне скоротити і зробити досить дорогим.

– Чи не думали відкрити крамниці в інших містах України? Наприклад, у Львові, в Києві?

– Дуже хочемо. Кілька років про це думаємо. Але ми не можемо взяти більший об’єм виробництва. Пробуємо давати шити речі інших компаніям, але не завжди виходить якісно. Даємо пошити їм пробний взірець і все на цьому етапі бракуємо їхню роботу. Для чого нам 50 зіпсутих суконь? Краще дві нормальні.

– Що Вас надихає?

– Мене надихає тканина. Про це я завжди говорю. Мене надихають матеріали. А також я захоплююся в процесі роботи. Коли починаю працювати, заглиблююсь в процес, мені приходить натхнення.

– Ви займаєтесь екстремальними видами спорту, багато подорожуєте. Ці подорожі сприяють віднайденою натхнення чи це зміна оточення, відпочинок?

– Так, багато подорожую. Думаю, мені вже пора трохи спиниться (Сміється). Я тільки приїхали з подорожі Європою. В понеділок лечу в Іспанію, до того була в подорожі Америкою, Грузією, Чехією і Румунією.

Мені подобається бачити інші країни, як в них живуть люди. Так, це мене надихає. Але, окрім того, це сприяє самостійності моїх працівників в мою відсутність. Вони вже в мене дуже самостійні. І це круто.

Насправді, це тільки останній рік я собі дозволила подорожувати. Я розумію, що я на це заслуговую. Перші чотири роки роботи були дуже важкими, я багато працювала. Тепер можу собі це дозволити.

14686494_201205073643093_138391267_n

– Кажете, що Вас надихають матеріли. З якими тканинами працюєте сьогодні і як їх шукаєте?

– У нас є кілька постачальників. Працюємо з європейськими тканинами, вовною, сорочковими матеріали. Замовляємо тканину в горах. Звідти веземо старовинне полотно. Вибираємо якісні тканини, навіть, якщо вони дорогі. Виріб може вийти досить не дешевим, але ми намагаємося знайти якісні матеріали, щоб річ носити було приємно.

– Коли Ви зрозуміли, що досягли успіху?

– Дуже добре пам’ятаю цей момент. Це сталося 16 січня 2014 року в місті Чикаго в клубі «Mayne Stage». Тоді я дізналась, що моя улюблена група «Дахабраха» знає про мене.

Передає - http://pravda.if.ua/

Вам також може бути цікаво...