Навіщо приховувати оцінки в початковій школі?

Софія Рябчук, перекладачка, менеджерка культурних та освітніх проектів, дослідниця гармонійного розвитку дитини

Одна з нових методичних рекомендацій вчителям початкової школи від Міністерства освіти і науки стосується оцінок.

541c023215c37

Чимало предметів переведено на усне оцінювання — переважно естетичного циклу і фізичних навантажень. Але всі оцінки — письмові та усні відтепер стають конфіденційними.

Відповідно до наказу, опублікованому на сайті МОН, результати навчання “не озвучуються в класі та на батьківських зборах”, бо “ця інформація стосується тільки вчителя-учня-батьків і має відбуватися описово, з детальним поясненням успіхів і недоліків дитини та доброзичливою допомогою”.

Цей пункт викликав чимало дискусій. Дехто з вчителів вважає, що такий норматив нічого не змінює, оскільки в молодших класах вони все одно не ставлять поганих оцінок, лише заохочувальні. А також не складають жодних рейтингів.

Дехто з батьків стверджує, що нерозуміння, хто яку оцінку отримав у класі, розохотить дитину, позбавивши конкурентного середовища. Бо скасує можливість порівнювати себе з іншими.

У нашому суспільстві і справді постійні порівняння здаються природними. Для нас звичні фрази: “Подивися, як він гарно вчиться/поводиться/тримає маму за руку”, і неважливо, до якого покоління ми належимо.

Популярна в нашому суспільстві любов мірятися статками, одягом, машинами частково закорінена в ці традиції. Хоча логічно замислившись, ми всі розуміємо, що порівнювати себе з кимсь абсолютно не має сенсу, оскільки завжди буде хтось “кращий” і “гірший” у певній сфері.

Понад сто років тому Зиґмунд Фройд сказав свою знамениту фразу: “Єдина людина, з якою ви маєте порівнювати себе — це ви в минулому. І єдина людина, від якої ви маєте стати кращим, — це той, ким ви є зараз”.

І сьогодні дитячі психологи теж наполягають на цьому в різних формулюваннях. Як-от у своїй новій книзі психолог Світлана Ройз звертається до уявної дитини: “Будь ласка, порівнюй себе тільки з собою. У тебе, як і в кожного, є своє особливе місце у світі”.

Але як тоді бути з відчуттям конкуренції, яка може стимулювати розвиток?

Про це психологи цілого світу ведуть дискусії вже багато років.

Американський дослідник Олфі Кон, який вже 30 років вивчає тему конкуренції і написав 14 книжок з цього приводу, переконаний, що ми конкуруємо між собою не тому, що це наша вроджена потреба, а тому, що нас так навчили.

А насправді кожен має розвиватися відповідно до власних потреб, власним темпом, використовуючи власні таланти. Навіть його опонент, професор психології Джон Тавер, погоджується, що конкуренція не завжди йде на користь, та наполягає, що ми не можемо просто взяти і її позбутися, “щоб кожен робив все, що хоче і коли хоче. Це просто нереально”.

Професор Тавер провів дослідження серед підлітків 9-14 років, які займаються баскетболом. Завдання було з’ясувати, в яких конкурентних ситуаціях дитина відчуває більше задоволення і досягає кращих результатів.

Дослідник змоделював три ситуації: кидання м’яча в кошик по одному на рахунок (конкуренція між двома), кидання м’яча в кошик двом разом на спільний рахунок (співпраця без конкуренції), кидання м’яча в кошик на рахунок двоє проти двох (співпраця + конкуренція).

У підсумку виявилось, що конкуренція “на самоті” приносить найменше задоволення, а найкращий результат і найбільше задоволення гравці отримали у третій ситуації.

До речі, ця “третя” ситуація найрідше трапляється в українських школах — у нас немає традиції групової співпраці.

Вчителі стверджують, що на поділ класу на малі групи чи роботу в парах при перевантаженій програмі просто немає часу. Хоч якраз ці два види співпраці — парний і в малій групі — найчастіше трапляються у житті, і моделювати їх у школі було би надзвичайно корисно.

Практика озвучення оцінок безпосередньо дитині без свідків притаманна багатьом освітнім системам світу.

Зокрема, у прогресивній Фінляндії, учитель не лише індивідуально обговорює оцінку з дитиною чи її батьками, але й має обов’язок у найгіршій роботі угледіти якийсь позитивний аспект і за нього похвалити учня.

Там також існують “приховані тестові завдання”, коли діти не знають, що сьогоднішня робота — це тест, занурюються у процес і не підозрюють, що вчитель за це виставив оцінки лише “для себе”, щоб розуміти, як хто засвоїв матеріал.

Але навіщо все це приховування?

По-перше, воно корисне для учня, який отримав гіршу оцінку і не хоче виносити це на публіку. Регулярна демонстрація поганих оцінок певної дитини перед цілим класом зміцнює дитину в думці, що “я ні на що не здатна, і хай так буде”.

Закріплює несправедливу і низьку самооцінку.

По-друге, приховування оцінок зменшує звичку до постійних порівнянь себе з іншими.

І по-третє, дає учневі можливість додаткової комунікації з вчителем — про свої результати і можливості їх змінювати.

В Україні є прогресивні школи, де не прийнято озвучувати перед класом оцінки за контрольні роботи. Вчителі таких шкіл розповідають, що учні, які впевнені в добрій оцінці просять озвучити її публічно, а ті, хто не впевнений, просить: “Мою не кажіть”.

Коли контрольні роздають дітям на руки, дехто (особливо в молодшій школі) навіть ховає від сусіда свою роботу, бо не хоче показувати оцінку. Це свідчить про потребу дитини не демонструвати на загальний огляд власні недопрацьовки.

І справді, однокласники не будуть знати, що там у контрольній роботі, знатимуть тільки, що про неї думає вчитель.

Натомість діти завжди бачать приблизний потенціал один одного, бо разом працюють у класі. Бачать, як хто відповідає усно, і завжди можуть це оцінити. А також сприймати чиюсь кращу підготовку до уроку як конкурентну мотивацію для себе.

У цьому сенсі оцінка нічого не змінює. Навпаки, підсилює бажання орієнтуватися не на цифру, яку поставить учитель, а на сам навчальний процес з усіма його конкуретно-мотиваційними проявами.

Оцінка — це насамперед про “виграв/програв”. Увесь спектр почуттів, які “лежать” між цими двома — розчиняється. Прихована оцінка з пізнішим коментарем учителя якраз допоможе зануритися у цей спектр і розуміти, куди рухатись далі.

Працюючи з дітьми у сфері образотворчого мистецтва, я давно засвоїла урок — у відповідь на продемонстрований малюнок, ніколи не обмежуватись словом “Молодець” (двома руками підтримую скасування оцінок за творчі роботи), а завжди підібрати кілька слів коментаря.

І головне — навіть у найменш старанній роботі можна знайти щось варте похвали.

Ми всі знаємо, що найкращою мотивацією є не так похвала за добрий результат, як вмінняпідкреслити важливість потрачених зусиль дитини.

Конфіденційні оцінки і відмова від рейтингів — це дуже важливий, але тільки перший крок.

Цей крок матиме ще більшу силу, якщо його підкріпити похвалою за певні старання, і ця похвала цілком може бути публічною.

Якщо вчитель створить таку атмосферу в класі, діти дуже швидко підхоплять її. І ганяючи м’яча на перерві, казатимуть навіть найгіршому гравцю: “Це був класний удар, молодець”. І це буде точно найкращою мотивацією розвитку.

Джерело - http://life.pravda.com.ua/

Вам також може бути цікаво...