За пенсіями та в школу – в “ДНР”. Реалії життя на “українському нулі”

Дванадцять з сімнадцяти дітей шкільного віку, що мешкають у контрольованому українською армією Майорську, першого вересня пішли навчатися в сусіднє селище, яке утримують бойовики.

6ba9739-1200-majorsk

Бо їм так ближче і тому, що там їхні друзі.

Десятки пенсіонерів з контрольованого Україною “нуля” щомісяця їздять отримувати пенсії в “ДНР”.

Не тільки з безпринципності, але і від безвиході – Кабмін жодних соцвиплат мешканцям територій на лінії розмежування з початку 2016-го року не платить. Адже звільнені населені пункти є адміністративною частиною окупованої Горлівки, хоча не контролюються нею.

Діти, що живуть “під Україною” дивляться російські мультики, хоча кажуть, що скучили за україномовними телеканалами, які сюди не тягнуть.

В селах, що перебувають на лінії розмежування, не святкували День Незалежності України.

Не лише тому, що вийти зайвий раз з дому – страшно. Сюди регулярно залітають “шальні” пулі та міни. Урочистих заходів для людей, що живуть під обстрілами, ніхто і не планував проводити.

Розмита лінія розмежування

В села, що знаходяться на так званому “нулі” потрапити можна лише за перепустками. Адже це – самісінька передова.

КПП “Зайцево” залишилося позаду. Далі близько десяти кілометрів до блокпосту бойовиків.

Вліво і вправо від траси на нейтральній зоні – дороги до населених пунктів, які опинилися на так званій лінії зіткнення або “нулі” – Зайцеве, Майорськ та Микитівка.

 

Це – околиці окупованої Горлівки, її адміністративна частина. Такі особливості тутешнього адміністративного поділу, коли прилеглі селища є частиною міста.

При цьому, Майорськ та Микитівка навіть не зареєстровані як окремі населені пункти зі своїми визначеними межами. Фактично це житлові масиви Горлівки зі своєю залізничною станцією.

Станція Микитівка до війни

Станція Микитівка до війни

“На українських блокпостах постійна ротація в солдат, вони не розбираються в географії і постійно чіпляються, бо в мене в паспорті написана “Горлівка”. І щоразу треба пояснювати, що таке Майорськ”, – емоційно скаржиться автору один з мешканців Майорська з де-юре горлівською пропискою.

Певна плутанина існує і в Зайцеве.

Воно поділяється на три частини – Бахмутку, Жованку, які зайняла українська армія, і саме Зайцеве, зайняте бойовиками.

На території “ДНР” і залишилася Зайцівська селищна рада та розбита вщент школа.

 

Тут на місці не відчувається чіткої лінії фронту, як її звикли сприймати по картах АТО . Тут навіть не одразу розумієш, на “чиїй” ти території, оскільки ніде не висять синьо-жовті прапори.

Розділивши територію Горлівки, не вдалося розділити людей. Вони як жили однією громадою, так і далі прагнуть нею жити. Хоча й ускладнюють ці взаємовідносини блокпости.

“Ви з Зайцево?” – питаю у двох згорблених старих жінок на крайньому блокпості до Бахмутки, де зупинилося авто з волонтерами, щоб передати бабулям кілька буханок хліба.

Жінки з вдячними усміхненим поглядом, вкладаючи хліб у кравчучки, відповідають: “Ні, ні. Ми з Микитівки”.

Тої Микитівки, яка вже контролюється бойовиками.

 

Улюблена школа по той бік фронту

В нас школи немає. Ми їздимо в Микитівку, – одразу розбивають уявлення про життєвий устрій у воєнних умовах дев’ятирічні Коля та Кирило з Микитівки (імена героїв змінено – УП).

Коля і Кирило з Майорська в перший клас йшли в українську школу в селі Микитівка. В другий клас пішли ту саму школу, але вже в “ДНР”.

Нам все одно, нам головне, щоб не переходити в іншу школу. Нам там подобається, ми до неї звикли, і там наші друзі, – бадьоро пояснюють хлопці.

 Вам не страшно так їздити через ліні фронту?

Ні! Ні! Тільки незручно, що гроші тут і там різні, – посміхаючись, продовжують розповідати школярі “ДНР”.

Я взимку посівав, то тут в основному гривні кидали, а там в магазині все за рублі, тому не дуже це добре.

 – А мені, а мені кинули в одній хаті рублі!, – перебиваючи Кирила, хвалиться Коля. І додає, що витрачати гроші в Україні вигідніше, бо “в “Денеерах” дорожчі цукерки”.

Увесь минулий навчальний рік щоранку в сьомій годині ранку Кирило, Коля та ще дванадцять їх односельчан прямували пішки до крайнього українського блокпоста біля дорожнього знаку “Майорськ”.

За блокпостом дітей забирав шкільний автобус, далі – переїзд через блокпост бойовиків в Микитівці.

Діти з собою обов’язково беруть свідоцтво про народження, а на запитання “Куди їдете?” на блокпостах гуртом повідомляють “В школу!”.

До Микитівської школи – три кілометри, вона найближча від Майорська. Цього навчального року департамент освіти Донецької ОДА надав шкільний автобус і запропонував батькам тутешніх школярів перейти до школи в Бахмуті (колишній Артемівськ – УП).

Бахмут – за дев’ять кілометрів, це на п’ять кілометрів більше. Зголосилося лише п’ятеро з сімнадцяти батьків дітей шкільного віку.

–  Кожен з батьків робить свій вибір, – говорить мама першокласника, яка обрала для дитини школу в Бахмуті. Проте її вибір не пов’язаний з політичними вподобаннями. Тут роль зіграла банальніша причина – безпека: Мені страшно відправляти в Микитівку, там же постійні обстріли. Так мені буде спокійніше”.

–  Я особисто проти, я не піду в іншу школу!, – насуплено каже Катя, однокласниця Кирила і Колі.

 А не страшно? Там солдати з автоматами на блокпостах.

 Не страшно. Я уже звикла до всього. У нас щодня біля магазину танки їздять, солдати приїжджають скуплятися. Мені вже все-одно, що солдати, що не солдати. Я уже страх втратила, – ніби повторюючи слова дорослих пояснює Катя.

 

 

Жодного страху не проявляють Коля і Кирило.

Їхні очі світяться дитинством, не зважаючи ні на що. Вони веселі, постійно посміхаються.

Кирило бадьоро розповідає, як позавчора на нього ледь не стрибнула миша, коли він спав у коморі. Мама хлопця спить у коридорі – головне подалі від вікон, куди може залетіти снаряд.

Коля з не меншим ентузіазмом розповідає, що снаряд розбив “тарілку” на даху його будинку і тепер в них звичайна антена. Тому тепер він дивиться тільки російські канали, бо улюблений “Плюс-Плюс” – вже ні.

–  На “Плюс-Плюс” мультики українською. Ти її розумієш? В школі ж тепер українську не вчать?

 – Не вчать, але колись вчили. Тому розумію. Але бабця моя взагалі не розуміє.

 

–  А що вам у вашій школі подобається?, – мені не дає спокою факт навчання дітей на “ворожій території”

–  Коли автобус нас привозить, до уроків ще залишається півгодини, то ми кидаємо сумки, беремо палиці і б’ємося!, – з щасливими очима переказує шкільні будні Кирило.

–  У війну бавитеся?

–  Ні, в мушкетерів”

–  А не дражнитеся мі собою, микитівські майорських не дразнять?

 Ні!

Але тут Коля уточнює:

–  Ну хіба Ваня обзивається. Ну “украинцами” називає.

Ви не ображаєтеся?

Ні! На дурних не ображаються. Ми ж знаємо, що ми всі “русские”, – не збиваючи веселий тон відрізав хлопчик.

Я там пулю знайшов, велику!, – на чийсь заклик у хлопців загорілися очі, вони попрощалися, і побігли в бік нових пізнань.

Без світла, зате з гумором

Вам пулі подарувати?, – пропонує з широкою посмішкою місцеві “сувеніри” чоловік з Бахмутки. – Почекайте, зараз принесу!

З якимось дитячим захопленням чоловік показує свій “урожай”, зібраний на подвір’ї.

 

Хо-хо-хо, ну це велика, 12 калібру, – сміючись, підхоплює розмову літній чоловік, коментуючи подаровану гості кулю, розміром на цілу долоню.

У мене такі дві в двір такі прилетіло, – додає старенький.

А у мене в сарай і стінку пробило, а в бабки вікно!, – немов змагаючись, хто крутіший, звітують чоловіки. При цьому, посмішка майже ніколи не сходить з їхнього обличчя.

 

А оце наш Сєпар. Можете погладити, він народився вже у війну, тому так назвали, – після куль, чоловік хвалиться місцевим котом.

Посмішок тут більше, ніж очікуєш побачити. Лише на місці розумієш їхню природу.

Мандраж від розуміння, що будь-якої миті в твій бік може щось прилетіти, найкраще гасить гумор. А ще у людей просто щасливі очі, що до них хтось приїхав. А з гуманітаркою – так взагалі.

Гуманітарку дають, то жити можна, – посміхається літній чоловік.

Та вік тої гуманітарки не бачити. Я готова сидіти голодна, холодна, без світла, тільки щоб не стріляли, – підхоплює молода жінка Олена.

Ну світло би здалося, телефони зарядити, – поправляє її літній чоловік.

В Бахмутці вже два місяці живуть без світла.

Звідси знизу вистрілили з міномета і перебили біля “ДНРівського” блокпоста високовольтну лінію. Звідти виїжджає “вишка” ремонтувати, а Україна тоді стріляє в їх бік з кулемету. От і все. Після цього там один вбитий, один поранений, і вони більше не їдуть ремонтувати, – пояснює своє версію подій чоловік з котом і кулями в руках.

 

Одне з оголошень на воротах в Бахмутці – з  графіком зарядки мобільних телефонів. Світла тут немає два місяці. Місцеві за це зляться на україських військових

Де легше жити? У вас чи на тій стороні Зайцеве? – допитую людей, які мають пропуски на інший бік “пекла”.

Та всюди важко. Там і там стріляють, днями дзвонили туди, казали, що обстріляли будинок, де діти живуть, добре, що всі живі, – розповідає Леонід, в якому на тому боці залишилась двоюрідна сестра.

Сестра подзвонити брату не може: “Сюди блокують дзвінки. Як у неї помер чоловік, вона не додзвонитись, щоб ми приїхали на похорон”.

За всю розмову не вдалося зрозуміти політичних поглядів Леоніда, який не приховував лише ностальгію за радянськими часами:

Я зараз в політику не лізу. Чи буде Україна, чи “ДНР” – нам би тихо мирно було і все. Нам що ті солдати, що ті. Але деякі українські військові на нас дивляться, як вовки. Шукають серед нас сепаратистів. Але не всі. Решта вітаються, рукою махають. Добре, що поки не лазять по домам, а як далі буде – неясно, – продовжує Леонід, згадуючи історії з багатоповерхівок Майорська, де місцеві звинувачували українських солдат в мародерстві.

 

В 2015-му році в квартирах Майорська оселилися українські віськові, люди прозвали їх мародерами

Мешканці Бахмутки запевняють, що референдума тут не було, і вони взагалі постраждали неясно за що.

Може десь і був, але в нас його не було, – переконує 33-річна Олена. – З тим референдумом людей поодурювали. Хто там хотів яке “ДНР”, я вас прошу. Тут всю роль зіграли бабці, їм наобіцяли багато чого і люди повелися.

В Майорську референдум таки був. Голосував “за” навіть прикутий до ліжка Олександр, до якого прийшли з скринькою додому.

Ну люди тоді не розібралися. що воно і до чого, – виправдовується дружина Олександра, з якою обговорюємо можливість реабілітації чоловіка на “українському боці” .

“Нікому не потрібні”

Свого часу, не маючи роботи в Майорську, Олександр поїхав працювати на будову в Донецьк.

В 2010-му році впав з восьмого поверху будови. Вісім місяців чоловік пролежав у лікарні. Далі в реабілітаційному центрі при військовому госпіталі під Донецьком, куди зараз дуже мріє потрапити.

Там була гарні умови. Дуже хороший догляд, але я чула, що йому снарядами добре дісталося, – каже жінка. Тепер для Олександра проблема потрапити не лише на реабілітацію, а просто на оперативне лікування.

В травні чоловік прокинувся в крові, йому буквально прорвало живіт через загоєння старих внутрішніх швів. “Я півдня викликала швидку. В Артемівську, де найближча лікарня на українському боці, відповіли – ви не наші, ви до нас не відноситеся, – каже дружина Олександра, в якого як мешканця Майорська Горлівська прописка.

Відвезти в Бахмут, який місцеві вперто продовжують називати Артемівськ, допомогли українські військові. “Вже за п’ять днів нас викинули з лікарні з відкритою дірою в животі, я плакала спочатку, бо відкрита рана, а я сама, не вміючи, мушу робити перев’язки”, – каже дружина.

Коли сильно “бахкає”, сім’я Олександра біжить у підвал. Чоловік залишається сам в будинку, в якому тремтять вікна. “Він так лежить сам і весь трясеться 

Вікно кімнати, в який лежить інвалід Олександр. Родичі заклали вікно шпалами, оскільки він не в змозі ховатися в підвалі

Вікно кімнати, в який лежить інвалід Олександр. Родичі заклали вікно шпалами, оскільки він не в змозі ховатися в підвалі

“От скажи, за що Порошенко послав мене нах..?!”, – вигукує на прощання Олександр, який міцно тримає за руку і не хоче відпускати таких рідкісних гостей.

Олександру, як і десяткам пенсіонерам Майорська, з 2016-го не платять пенсій. Бо Кабмін, борючись з “пенсійним туризмом”, припинив виплати мешканцям окупованих територій, якою вважають Горлівку з усіма її адміністративними частинами .

“Зараз тут більшість за Україну. Але Україна нам чомусь не дає пенсію, розумієте?”, – немов шукає аргументи, чому заслужила на українську пенсію українська пенсіонерка з Майорська.

“Виходить як – ми і там не потрібні, і тут не потрібні. Ми просто нікому не потрібні”, – немов зачитує вирок мама наймолодшої дитини в Майорську Іра. Вона теж не може отримати допомогу на сина, якого народила в листопаді 2014 року.

 

Хлопчика вона народжувала в пологовому Горлівки, який найближчий від дому. На свідоцтві про народження дитини стоїть українська печатка. “Ми ще встигли на старі документи. Але Україна їх все-одно не визнає каже, що Горлівка окупована і все. Коли я хотіла взяти для дитини ідентифікаційний код, відмовили. Вони не хочуть визнавати свою ж печатку”, – скаржиться Іра.

Вірі, як і всім пенсіонерам, була запропонована схема: виїхати на підконтрольні Україною території, оформити статус переселенця і лише тоді отримувати гроші. “Ну це якась нісенітниця. Ми ж живемо на підконтрольній Україні території, чому ми маємо ще кудись їхати? І куди? Це виходить, що я два роки сиджу під обстрілами, щоб зараз купувати статус переселенця?”, – дивується дружина Олександра.

Проте “купівля” статусу не врятує ситуацію. “Мій тато оформився в Артемівську у тітки. Але прийшла перевірка до неї, виявили, що він там не живе і перестали платити”, – каже Іра.

“Ну і куди я поїду заради тієї пенсії? В мене тут город, без нього я не виживу. Якби мені було хоча би сорок років, я би поїхала, не думаючи. Але мені 66, куди я поїду?”, – пояснює небажання їхати подалі від куль мешканка Бахмутки.

Не їде нікуди і Іра, мама маленького хлопчика, народженого в Горлівці. “Вдома і стіни гріють. Раніше, коли стріляли, малому було по-барабану. А зараз боїться, підбігає, за ноги хапає. Позавчора бомбили, то сів біля крісла, вуха закрив, і “мама, бах, мама, бах””, – переказує доволі спокійно Іра.

Іра оформила допомогу на дитину в “ДНР”.

Хоча запевняє, що хотіла одразу українську, бо вона на третину більша. “Та, звісно ми за приєднання до України, вже набридла така невизначена ситуація, стільки проблем через це”, – переконує молода мама.

Так само в “ДНР” пенсію отримують тутешні пенсіонери. Про це вони говорять, лише коли ставиш їм пряме запитання, при цьому, нервуючи, ніби їх застукали на гарячому.

“Ну а що робити, що робити? Україна від нас відмовилась, роботи в нас нема ніякої, все було зав’язано на Горлівці, а зараз дорога перекрита. Шукати роботу в Артемівську? Так туди дорога в один бік вийде лише 150 гривень на таксі, автобуси сюди не їздять”, – виправдовують чоловіки з Бахмутки.

 

 В Майорську з роботою трошки краще. На його території залишилось цілим комунальне підприємство “Вода Донбаса” .

“Ти не агент?” – недовірливо майже шепотом реагує на запитання про роботу місцевий чоловік, який, відчувається, вже прийняв дозу алкоголю. “А то мало що за це нам буде, ми ж ганяємо воду на Горлівку. Звідси туди. Розумієш?“, – немов про якийсь злочин переповідає чоловік, який найбільше боїться втратити роботу.

Почути і зрозуміти?

Я до 2012-го року я був ідейним патріотом, я був за Україну, я в спорті завжди вболівав проти росіян, завжди. Мені дуже подобалося, коли Україна вигравала в Росії в будь-яких видах спорту, – продовжує чоловік “під шофе” .

А зараз, за кого вболіваєте?

А за нікого! В мене апатія, розумієш? Тут думаєш тільки щоб день пережити, і ніч протриматися. Я навіть скло у вікнах не міняю, а нащо? Все-одно не сьогодні-завтра полетять від снаряду.

Ви б хотіли, щоб було все, як раніше? Щоб не було “ДНР”, щоб Донбас був єдиним?

Давай без цього “ДНР”, давай? Я хочу щоб був Янукович і щоб було все нормально.

–  Але Янукович не повернеться!

 – Але я і Порошенка не хочу, розумієш?

Зрозуміти цих людей можна, хоча багатьом і важко. Хтось не хоче Порошенка, але хоче українську пенсію, бо заробив її за своє життя.

 

Хтось плачеться, що їхати з “пекла” нікуди, але насправді нікуди їхати і не збирається, бо почуття рідного дому сильніше.

Абсолютній більшості все одно під ким жити, аби тільки не стріляли. І цю “аполітичність” можна зрозуміти, лише живучи з таким же тваринним страхом, який, правда, вже й притупленим звиканням.

Спробувати зрозуміти цих людей можна, якщо разом з ними не виходити після обіду з дому, бо починають активно стріляти, а вдень ходити вулицями і власним подвір’ям з покірно опущеною головою, щоб раптом не вступити на міну.

Коли в їхню хату залітає снаряд, їм все одно, чий він. При тому, частіше люди тут певні, що залітає з українського боку, від чого любові до України не додається.

“Вчора і вдень стріляли. Вони там балуються, а ми терпимо. Ну комусь ця ж войнушка ж потрібна?”, – ось приблизний політичний аналіз війни на Донбасі мешканцями, що живуть на лінії фронту.

Наразі лише кожна дитина, що пішла в українську школу залишається головним містком до порозуміння між Україною і тими, хто на “нулі”.

Наступним може стати голосування у парламенті за постанову про приєднання частини звільненої території Горлівки до Бахмутського району. Тоді люди знову зможуть отримувати зароблені в Україні пенсії.

Розгляд постанови планувався у липні. Проте народні депутати тоді не знайшли на неї часу.

Передає - http://www.pravda.com.ua/

Вам також може бути цікаво...