«Інтер», концерт до Дня Незалежності: наруга

Глядачів просто тицяли носом: незалежність — це трагедія, незалежність — це зло
i75_ArticleImage_118135

Знаючи особливості телеканалу «Інтер», ще до виходу в ефір святкового концерту «Україна: від А до Я» (вечір 24 серпня) можна було не сумніватися: це привітання з Днем Незалежності буде вельми специфічним. Але те, чим той концерт виявився насправді, неможливо назвати інакше, як наругою. Бо про незалежність там не було геть нічого — навпаки, й конферанс ведучих Анастасії Даугуле та Андрія Доманського (двомовний, як і заведено на «Інтері»), й музичний матеріал переконували й переконували аудиторію: «золотий вік» України — позаду, в межах Російської імперії та Радянського Союзу.

Обговорювати музичний матеріал навряд чи варто — це були фірмові інтерівські «старі пісні про головне». Пісні здебільшого радянські. На екрані з’являлися великі літери за українською (дякувати хоча б за це) абеткою — й відповідні до них слова. Цими словами могли бути й географічні назви, й об’єкти, й імена відомих діячів минулого, й узагалі що завгодно: подеколи слова ці були загальними, як от Ж – «житниця». Чи була ця дитяча гра виправданою, відповідною до характеру події? Про це можна сперечатися — довго й, радше за все, безуспішно. Але в такому підході був, мабуть, головний, із погляду авторів, плюс: сценарій концерту геть позбавлявся логіки, стрибав із одного на інше. А давно відомо: саме в такому форматі «інформаційних стрибків» на глядачів найлегше впливати, найлегше їм щось навіювати.

Не було логіки й у доборі понять, відповідних до літер. Бо можна було зрозуміти, ніби в Україні є лише два прикметних міста — Київ (Ї — саме так: Ї, а не К) та Одеса (О). Мова про Донбас зайшла на літеру — «терикони». Про Олександра Довженка розповідали на літеру З — «Земля», один із його фільмів. На літеру Є чомусь був Бердяєв — не Європа, не євреї й навіть не, чорт забирай, Єнакієве, а саме Бердяєв. Знову той самий прийом: зневірившись знайти бодай якусь логіку, глядачі мали просто тупо ковтати все, чим їх годуватимуть.

А годували їх от чим. Передусім, серед усіх слів на всі букви не було геть нічого, що стосувалося б незалежності України, й майже нікого з діячів, які наближали цю незалежність. Більшість діячів були хай і вихідцями з України або жили в ній протягом певного часу, але є відомими як російські або радянські. Врубель (Ь), Городецький (Й), Утьосов, Булгаков — останній, як відомо, взагалі до української ідеї ставився неприховано негативно. Такими були й славетні одесити (їх старанно називали — тих самих, що й минулого року: щось надто вже стандартно-стереотипним видається ставлення телеканалу до Одеси).

Із незалежністю можна було пов’язати лише трьох видатних людей, про яких ішлося, — Тараса Шевченка, Івана Франка та Олександра Довженка. Однак… левову частку хронометражу, присвяченого Шевченкові, відібрала розповідь про те, що він навчався й здобув славу в Петербурзі — з очевидним підкреслюванням цього факту, а викупили його з кріпацької неволі росіяни. «Карл Брюллов, що продав одну зі своїх картин і на виручені гроші викупив…» — чи це було коректне викладення тієї непростої й драматичної історії?

Розповідаючи про Франка, замовчали його внесок у філософію. Розповідаючи про Довженка, згадали, що він писав щоденники, але жодним словом не обмовилися, що саме він у них писав. Просто згадали наявність щоденників як факт. Про трагічні останні роки митця теж не пролунало жодного слова. Натомість на екрані показали кадри з «Землі» — дебелу жіночку колоритного сільського вигляду й зерно, що рясно ллється. Ото й був символ України, якою їй належить бути на віки вічні? Найціннішим же у спадку Довженка виявилося те, що про нього сказав Андрей Тарковський.

А от про Миколу Гоголя згадали, що він був «из рода Гоголь-Яновских», що не треба сперечатися, російський він письменник чи український (саме в такому порядку), й навели цитату, де Гоголь стверджував: Україна та Росія приречені бути разом і доповнювати одна одну.

А Квітка Цісик (Ц), як виявилося, «умерла на чужбине». А я чомусь досі був упевнений, що Сполучені Штати Америки були її батьківщиною. То що це було, як не такий собі сигнал відторгнення західної діаспори? От якби вона померла в Магадані — це була б не чужина!

Ведучи мову про гімнастику — «спортивну та художню» (хоча насправді це два різних види спорту, спільного між якими — стільки ж, скільки між бігом на ковзанах та фігурним катанням), ведучі натхненно розповідали про успіхи радянських гімнастів, так чи інакше пов’язаних із Україною. Особливо про Віктора Чукаріна, який «на первых после войны Олимпийских Играх в Хельсинки…». Перші після Другої світової війни Олімпійські Ігри відбулися 1948 року в Лондоні, але СРСР не брав у них участі — тож їх за Олімпійські Ігри й не вважаємо, так?

Підсумком теми про гімнастику стала пісня «Мы верим твёрдо в героев спорта» — одна з тих, що за радянських часів вважалися за «офіційно-ідеологічні».

На літеру Д був «Дніпрогес». Мабуть, нічого іншого, бодай трохи прикметного, на цю літеру в Україні не було й немає. Тут було все — й «трудова династія», й розповіді, як на початку війни його «пришлось подорвать, чтобы не достался врагу» — узагалі-то, знищення радянськими військами під час відступу інфраструктури життєзабезпечення в районах, де залишалося дуже багато мирних жителів, громадян того ж таки СРСР, є однією з дуже сумнівних (і дуже сумних) сторінок тієї війни.

Далі нам розповіли, з яким трудовим ентузіазмом радянські люди відновили електростанцію по війні та як завдяки цьому постали «алюминиевый, магниевый, ферросплавный заводы». Що зовсім поставило в тупик, то це патетична фраза Доманського: «Он («Дніпрогес». — Б.Б.) и до сих пор возвышается над Днепром». А що, на думку Доманського, з ним мало статися? «Бендерівці» могли підірвати? Надто вже очевидним був підтекст: і досі височіє ПОПРИ незалежність.

І — відповідна темі пісня: «Родная отчизна, родная страна, мы славим твоё возрожденье». Здогадайтеся з трьох разів, про яку вітчизну в пісні йдеться, й що — в нинішньому історичному контексті — мається на увазі під її «відродженням».

Ж — «житниця». «Ещё недавно Украину называли житницей… В советские времена Украина…». Коротше, як усе чудово було за радянських часів і як минула та слава сьогодні. А в залі сиділи «простая доярка, ставшая кавалером трёх орденов Ленина и героем социалистического труда», «ще одна доярка, кавалер орденів Леніна та Червоного прапора».

Ї — Київ: «Татаро-монголи, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита — хто тільки не був ласий до землі київської!» А після Речі Посполитої — все, ласих уже не було, зійшло на землю київську щастя. Й подарувала це щастя — як зовсім легко було здогадатися — Росія-визволителька, хто ж іще?

К — «літакобудування» (!!!): «За радянських часів… Сейчас мы не знаем, удастся ли вернуть статус космической державы». «За радянських часів», як виявляється, Україна була космічною державою, а я й не знав, що вона тоді взагалі була державою! Одне слово, минули славетні часи, разом із СРСРом минули.

Л — «лавра»: «Киево-Печерская Лавра — оплот веры нашего народа», й зараз, мабуть, особливо. Х — Хортиця; виявилося, що козаки: а) були багатьох національностей (ну просто тобі прообраз СРСР!), і б) їхнім основним завданням був захист «віри православної». І це вже — вищий пілотаж. Бо обидва твердження — чистісінька правда, за винятком одного-єдиного: у вирваному з контексту вигляді, коли казати лише про це й більше ні про що інше, вони перетворюються на дезінформативні. А лавра — це до відома — в Україні не одна, є ще Почаївська та Святогірська.

М — Михаїл Булгаков: «Он ходил и не узнавал родной счастливый город… Його слова виявилися пророчими… Заборони, відмови у видавництвах, чорні списки». Це — про сьогоднішню Україну (бо пророцтво ж), це — про незалежність, ви зрозуміли?

Н — «На добраніч, діти!» Знову відсилання до радянського контексту, нічого модернішого на літеру Н не знайшлося.

П — петриківський розпис: «В 1930-х годах в Киеве, Ленинграде и Москве прошли выставки». Ну як же без Ленінграда та Москви!

Т — як уже було сказано, «терикони». У Донбасі «ллється кров». Жодного разу — слово «агресія». Жодного разу в цьому контексті — слово «Росія». От просто «ллється кров», і все тут — немов дощ іде. І — пісня: «Вернуться в Донецк». І слова ведучих, що пролунали так, ніби от саме в місті Донецьку й «ллється кров». А тепер — маленька й простенька логічна вправа. Загальновідомо: місто Донецьк перебуває під владою «ДНР». Деенерівці там — «свої», вони там «свою» кров навряд чи ллють. А хто ж тоді ллє? Висновок мав бути надто очевидним, чи не правда?

У — Леонід Утьосов. Тут розповідали про тодішню «нашу естраду», тобто радянську, та про повоєнні покоління; який такий уже прямий та особливий, відмінний від інших, стосунок ці покоління мали до української незалежності?

Ф — футбол. Тут ішлося й про «матч смерті» й про українські команди — чемпіонів СРСР та володарів кубку СРСР (от не пригадаю, чи було названо «Дніпро»?), й про збірні СРСР. І знову в глядачів мало виникнути те саме відчуття втраченого раю: мовляв, жили собі щасливо й жили би ще й далі, якби не ця незалежність.

Ц — Квітка Цісик. Окрім усього іншого, пролунала така фраза: Цісик померла, але «благодаря Назарию Яремчуку и Владимиру Ивасюку украинская песня живёт». У контексті це пролунало так, ніби після смерті Цісик ці двоє продовжили її справу. Але… Квітка Цісик пішла з життя 1998 року. Назарій Яремчук — 1995 року. Володимир Івасюк — 1979 року. Тож ані Яремчук, ані Івасюк продовжити справу Цісик не могли. Але ця зв’язка — «Назарій Яремчук та Володимир Івасюк» — пролунала в концерті й раніше, в розповіді про Карпати (И). Точнісінько в такому ж формулюванні. Хоча насправді між Івасюком та Яремчуком не було аж такого нерозривного зв’язку, та й хіба українська пісня живе лише завдяки ним? Ба більше: якщо творчість «зрілого» Яремчука спиралася на пісенні традиції, то Івасюк, як і Цісик, були модернізаторами української пісні. Усе це зайвого разу змусило переконатися: автори програми мали на меті створювати й цементувати стереотипи, й до «нашого», тобто загальнопострадянського, пантеону було включено пару «Івасюк — Яремчук» — саме як пару. Так само, як радянська пропаганда, прославляючи російських митців як найвеличніших у світі, включала до переліку видатних по одному-двох представниках «національних республік».

Ч — «Червона рута». Чи не найприкметнішим у цій пісні, як виявилося, було те, що вона «стала лауреатом на первом всесоюзном конкурсе».

І, звісно ж, «Великая отечественная война». Саме так. Про Другу світову не згадували. Згадки про «Великую отечественную» пролунали в розповідях і про гімнастику, й про «Дніпрогес», і про Одесу, й про Леоніда Утьосова, й про футбол. І щоразу залишалося відчуття безнадійної штучності притягування війни до всіх цих тем. Із таким самим успіхом її можна було згадувати в усіх темах без винятку — бо під час війни існувало літакобудування, були Карпати, стояла Петриківка, милували око будинки Городецького, а батьки Квітки Цісик уже жили в США.

Отут і спали на думку два міркування. Перше: в російській пропаганді та війна давно вже фігурує скрізь, зокрема й у найнедоречніших контекстах, і росіяни це сприймають, ніби так і годиться. Тож точну копію, старанну кальку з російської пропаганди, ми й спостерігали. І друге: пригадалося, що в Білорусі як день незалежності відзначають саме день визволення від німецьких загарбників. Тож до досвіду Білорусі нас і відсилали. Нам навіювали: 9 травня 1945 року — оце й є справжній День незалежності, а 24 серпня 1991 року… так, «бендерівці» вигадали.

Загальна ідея концерту була абсолютно неприхованою: «Ве сооl, дорогие товарищи, незалежність — це просто така гра, й це ненадовго». Глядачів просто тицяли носом: незалежність — це трагедія, незалежність — це зло.

А що ж артисти, співаки? Зовсім не здивувала участь у цьому «святі духу» Таїсії Повалій та Наталії Бучинської. Доводиться з сумом звикати, що неодмінним учасником подібних заходів стає колись улюблена Ірина Білик. Зі ще більшим сумом доводиться констатувати, що підкреслена аполітичність неперевершеної Софії Ротару дедалі більше перетворюється на обивательство за принципом: «Моя хата скраю, я тут лише співаю». Бо в даному разі йшлося не про підтримування й висловлення симпатій до тих чи інших політичних сил, а про акт публічного зневаження країни, про акт публічного заперечення цінності й цінностей її незалежності. Не без жалю, але вже давно звик, привчився до всеїдності Ніни й Тоні Матвієнко, Віталія Козловського, та й Олександра Пономарьова. А от побачити в даному контексті — навіть не в даній компанії, а саме в даному контексті — Злату Огневич та Світлану Тарабарову! Це був справжній шок. Коли ж у тому самому контексті на сцені з’явилася Марія Бурмака…

Зрозуміло, процес знімання є таким, що артисти можуть і не знати повного сценарію. Та коли вони приймають чи не приймають пропозиції — можуть же вони цікавитися, в чому саме їм пропонують узяти участь? Тим паче, знаючи репутацію й позицію каналу «Інтер»? Можуть же просто поміркувати, чи взагалі варто починати грати з таким партнером?

Що ж до каналу «Інтер», то він як ніколи одкровенно засвідчив свою позицію. Й це в будь-якому разі краще, ніж діяти тишком-нишком. Наскільки все це було етичним? Етика — річ така, її до кишені не покладеш…

Джерело - http://detector.media/

Вам також може бути цікаво...