Василь Стус: таємниця загибелі

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області за незрозумілих обставин загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Із тих, хто підписав «Лист-протест 139-ти»


Він народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівці Вінницької області. Був молодшим сином у селянській родині, збіднілій наслідок колективізації. Згодом сім’я перебралася в Донецьку область. У старших класах Василь підробляв на залізниці, тоді ж він познайомився із забороненою в СРСР літературою українського «Розстріляного відродження».
По закінченні школи (1954) вступив на історико-філологічний факультет Донецького державного педагогічного університету. Потім працював у сільській школі вчителем української мови та літератури.

Рік потому був призваний в армію, служив на Південному Уралі, там через нещасний випадок втратив фалангу пальця.

1963 року Стус стає аспірантом київського Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Так звана «хрущовська відлига» стала для Стуса новою відправною точкою, із якої він почав свою активну творчу й політичну діяльність. Він бере участь у протестах проти арешту Івана Світличного, публічно звинувачує КДБ у вбивстві художниці і дисидентки Алли Горської, був одним із тих, хто підписав «Лист-протест 139-ти». У підсумку Стуса виключили з аспірантури, і він був змушений шукати тимчасову роботу.

Особливо небезпечний рецидивіст
7 вересня 1972-го його заарештували за антирадянську діяльність. Тоді йому інкримінували 14 віршів і 10 статей правозахисного характеру. Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований у Києві 14 травня 1980 року, під час «олімпійського набору»: Москву й Київ, де відбувалася частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього на 8 місяців.
Удруге він отримав 10 років позбавлення волі в таборі особливо суворого режиму в селі Кучино Пермської області. Фактично то був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то тут арештанти працювали в камерах через коридор. Прогулянки їм давалися на годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 х 3 метри, затягнутому згори колючим дротом. У периметрі заборонена зона мала 21 метр.

Харчування коштувало 24-25 рублів на місяць, вода була іржава та смердюча, бо табір стояв на болоті, аби унеможливити підкопи. Побачення дозволялося раз на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після відбуття половини терміну. Дехто з в’язнів роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота — припасовувати до шнура праски деталь, у яку вкручується лампочка. Робота — неважка, але її було багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером (до 15 діб), позбавленням побачення. «Злісних порушників режиму» ув’язнювали в одиночці на рік або переведенням на тюремний режим до трьох років.

Колючий дріт — болючий світ
Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого, тобто камерного, режиму та «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980-го. Тут його пильнували особливо. Якщо більшість написаного на суворому режимі в Мордовії він якось зумів переслати на волю, у тому числі дещо в листах (іноді писав вірші в суцільний рядок і замінюючи незручні для цензури слова: тюрма — юрма, колючий дріт — болючий світ, Україна — батьківщина, то з Уралу відіслати в листі вірш було фактично неможливо. Проскочило всього кілька. Дозволялося ж писати один лист на місяць.

Стуса особливо почали «пресувати» з 1983-го. У його день народження, тобто на Різдво, зробили обшук. Забрали рукописи. У лютому його таки запроторили в одиночку на рік. Але він писав і там, де писати вже було злочином. Тим більше такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 аркушиків займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Кажуть, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту.

Друга причина — підготовка до висування його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публікувалися за кордоном. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище. Зарубіжна українська громадськість наприкінці 1984 року створила в Торонто «Міжнародний комітет для здобуття літературної нагороди Нобеля Василем Стусом 1986 року». Комітет розіслав листи лауреатам Нобелівської премії та видатним людям із проханням про висунення, готував переклади. Дуже можливо, що премія Стусові була би присуджена. Але Москва так не вважала, хоча вже почалася перебудова й у Кремлі сидів реформатор Михайло Горбачов…
Москва ж повелася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Немає людини — немає проблеми». Адже «Нобеля» присуджують тільки живим…

Знищити Стуса!
27 серпня 1985 року сталася нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на верхні нари й так читав, обпершись на нари ліктем. У дверне вічко зазирнув прапорщик Руденко: «Стус, порушуєте форму заправки постелі!» Стус зайняв іншу, дозволену, позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, Руденко та ще один наглядач склали рапорт: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі й на зауваження громадянина контролера вступив у суперечку. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав, що оголошує голодування.
3 вересня естонець Енн Тарто, що ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра, почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що лікаря нема. Тоді Енн сам звернувся до лікаря, і той дав Стусові валідолу.
Навпроти карцеру, у робочій камері № 7, працював у денну зміну Левко Лук’яненко. Якщо не було чути наглядача, він гукав: «Василю, здоров!» Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відізвався. Натомість, близько 10-11 години Левко почув, що в коридорчик запасним ходом зайшло начальство. Він упізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відмикали двері, щось стиха говорили. А потім запанувала незвична тиша.
В’язням нічого не пояснювали. А Василь Стус просто зник. Лише через місяць один із кагебістів випадково зронив: «Ну, Стус… Серце не витримало. Із кожним може статися».

«За нез’ясованих обставин»
4 вересня 1985 року, на другий день сухого голодування в карцері табору поблизу села Кучино Пермської області, він загинув за нез’ясованих обставин, не доживши всього кілька місяців до реалізації основних положень горбачовської перебудови.
Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але не забудемо, що Стус голодував у холодному карцері. На ньому були лише штани, куртка, труси, майка, шкарпетки та капці. Постіль не видавали. Хіба капці — під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів за Цельсієм. Навіть сонце в той карцер не заглядало.
Дружині Валентині Попелюх адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину й вибралася в дорогу із сестрою Олександрою й подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» їм категорично «порадили» не брати домовину — тіла не віддадуть. Із Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді в армії. 7 вересня майор Долматов сказав їм: «Ну, що ж, пройдімо на кладовище». І привіз їх на щойно засипану могилу.

1989 року прах Василя Стуса був урочисто перенесений в Україну й похований у Києві.

24 лютого 1989-го 46-річний майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, якого в’язні називали «спадковим принцом», ще влітку 1987 року втопився в річці. Усі ці факти викликають серйозні сумніви щодо того, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.

Вам також може бути цікаво...