Відкладене життя. Історія до сліз, в якій кожен впізнає себе

Поспішайте жити…
У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці… Весь громіздкий, непрактичний. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайні пари, і набір для страв під гаряче. Мама купувала його ще в далекі часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвала». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл дуже гарну нову білу скатертину. Скатертина просто просилася під ошатний фарфор.
– Мам, можна?
– Не треба, це для гостей.
– Так у нас же гості!
– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна …
Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні – не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці і пити чай з порцелянових чашок.
Але не сьогодні…

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.
– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.
– А що тобі треба?
Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила би собі – і саме ця обновка приводила б маму в захват.
– Мені білизну треба нову, я схудла.
У мами хороша, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. У підсумку ми поїхали в магазин. Він був в ТЦ, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама з великою силою переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

 

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.
– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.
Мама зрозуміла, що я маю рацію, не стала сперечатися. Мама вибрала білизну.
– Скільки коштує?
– Не важливо, – кажу я.
– Важливо. Я повинна знати.
Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення щодо покупки.
– П’ять тисяч, – каже продавець.
– П’ять тисяч за труси?????
– Це комплект з нової колекції.
– Та яка різниця під одягом!!!! – обурилася мама.
Я з усіх сил підморгую продавцю, показую пантоміму. Мовляв, збреши.
– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. П’ятсот гривень коштує комплект.
– Ото ж бо! Йому звичайно триста гривень червона ціна, але ми просто втомилися … Може, скинете пару сотень?
– Мам, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни.
Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.
– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше, ти на гачку.
– Добре, – кажу я.
– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
– Добре.

Я все життя отримує поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.
Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшов до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого мужика з ножами. Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинутий вгору, на льоту.
– А я без мужика живу, в будинку ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама.Зацікавився. Хоча сама вчила не проявляти інтерес. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує п’ять тисяч, але сьогодні лише 2,5. І ще в подарунок кулінарна книга. «Ну треба ж! Ще й кулінарна книга »- подумала мама, ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.
Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила одна, то вистачало б на комуналку і хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів. Але так як комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною. На наступний день я приїхала в гості. Мама стала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку просто на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки нальоту і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цю маркетингову хитрість, але так Бог з ними. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток в ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх критикують.- Так що ж ти сховала ножі, не поклала на кухню? – З глузду з’їхала? Це на подарунок комусь.

Хіба в лікарню загримлю, лікаря якого піддобрю. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити … Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.т Мені теж генетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй дочці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочки. Решта своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, а улюблений пупс якось мало не розплавився біля батереї. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні. Повернулися до мами і ножі. Коли мама заснула, я відкрила чемоданчик і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру, і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка у мене в руці. Така блакитна, нарядна.- Це навіть не пластмаса, – подумала я. Вимила ніж, полагодила його, поклали назад у валізу, закрила і прибрала. Мамі нічого, звичайно, не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу.

У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта від солодкого пирога – кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю? У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, покликану підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками.
Мені сподобалася ця блузка.- Спасибі, – сказала мама і прибрала її в шкаф.- Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь … Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на неї не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім…Відклала молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя…
Мама помера раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. Так плакала. Я поїхала в морг. За свідоцтвом про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала палець в якісь зображення з трунами, атласні подушечки, вінки та іншим. Агент щось склав на калькуляторі.- Який розміру у покійної? – запитав мене агент.- П’ятдесятий. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки, білизна … Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.- Не подобається? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита атласним покривалом з вишитою молитвою … – Нехай буде, я беру оплатили покупки, які стануть в нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла в квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті.

Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть». Я відкрила його, заглянула…Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за п’ять тисяч. Я побачила, що на ліфчику збериглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя … Дай Бог, воно справжнє. Зараз я допишу цей лист, вмиюся від сліз і віддам доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить плаття, втратить корону. Зате вона встигне… Пожити справжнім життям!

Джерело.

Вам також може бути цікаво...