Через мене він не отримав медаль. А тепер оперує мого сина…

Я стояла пiд дверима операцiйної i молилась. Тiльки не це! Якщо хiрург Гнатишак I.Б. — той самий колишнiй учень з 10-Б, мiй син приречений.

Господи, нехай це буде просто збiг прiзвища та iнiцiалiв. Чи мало на свiтi Гнатишакiв I.Б.! I чому обов’язково Iгор Борисович? Може, цього хiрурга, котрий зараз бореться за життя мого Вiктора, звуть
Iваном Богдановичем або ж Iллею Бронiславовичем. Боже, будь ласка!

“Який з того йолопа лiкар?!”

Я поринула у спогади далекого 1985 року.

— Тамаро Петрiвно, я покликав вас з приводу Гнатишака. То що ви вирiшили?

— Я вже казала: чотири — з натяжкою.

Про п’ятiрку не може бути мови.

— Не бiда, з таким батьком, як у нього, поступить.

— Будьмо вiдвертими, гаразд? Ви ж розумiєте, що таке медiнститут у столицi… Так, Борис Львович Гнатишак обiймає посаду другого секретаря райкому. Але в “обкомiвцiв” i “кагебешникiв” теж є дiти, якi марять медициною. Ну i “торгашi” зi зв’язками своїх дiток туди впихнуть. I наш Гнатишак не може з ними тягатися — не той рiвень. От якби ми Iгоревi золоту медаль дали, тодi за спiвбесiдою вiн пройде. А в нього лише одна четвiрка виходить, з вашого предмета.

— Медаль дають за знання.

— А хто виграв обласну олiмпiаду з хiмiї i мiську — з бiологiї? Гнатишак! Чи ви забули?

— Я не кажу, що Iгор не знає цих предметiв. Але iсторiю — нi.

— Та вивчить вiн її до випускного iспиту!

— Не вивчить, Євгене Дмитровичу. Iсторiя — не лише марксизм, квiтневi тези Ленiна i пленуми КПРС, — iронiчно зауважила я. — Не сперечаюсь, у цих питаннях Гнатишак “пiдкований”. Завчив десяток стандартних кон’юнктурних фраз i сипле ними. Так i до медицини поставиться згодом: поверхнево, щоб тiльки iспит скласти, а там — трава не рости. Який з того йолопа лiкар?!

— Ви хоч уявляєте, що зi мною буде? — пригнiчено запитав директор. — Менi тричi телефонували з управлiння освiти, двiчi — з райкому партiї. Питали, чи справдi вiдповiдаю своїй посадi, якщо не можу провести роз’яснювальну роботу з пiдлеглими.

— Боїтесь за своє крiсло, Євгене Дмитровичу?

— Я, Тамаро Петрiвно, 15 рокiв у ньому сиджу. I за мого керiвництва школа пiднялась, ви не можете не бачити цього.

— Ви справдi гарний директор i професiйний педагог. Гнатишака, як i я, наскрiзь бачите. А тому добре розумiєте, що правда на моєму боцi.

— Ну… Я не затримую вас бiльше.

Через два днi Євген Дмитрович покликав мене знову. I простягнув конверт. Я не вiрила своїм очам:

— Ви пропонуєте менi грошi?!

— Нi-нi, це путiвка в Туапсе для вашої матерi в дуже гарний санаторiй, — знiтився директор. — Ви якось казали, що в неї подагра, от Борис Львович, тато нашого Гнатишака, вирiшив допомогти…

Я не дослухала i гучно гримнула дверима директорського кабiнету.

Це вiн!

На випускному iспитi Гнатишак щось мимрив на два питання бiлета, але мої елементарнi додатковi питання ввели його в ступор. Я наполягала, щоб ставили трiйку. Iншi члени комiсiї одноголосно зiйшлись на п’ятiрцi. В результатi отримав в атестатi четвiрку.

Я зробила усе, аби нахаба i нездара Гнатишак не змiг калiчити людей. Але виходить, що завдяки впливовим батькам вiн все ж “пролiз” у медицину? I тепер життя мого єдиного сина — в його руках.

— Чому ж ви на схiдцях сидите, жiночко, — голос медсестри повернув мене в реальнiсть. — Вас все одно у вiддiлення не впустять. Пройдiть у коридор, там стiльчик є, присядьте.

Я кинулась до неї:

— Голубонько, скажiть, а як вашого хiрурга Гнатишака звуть?

— Iгор Борисович, — усмiхнулась дiвчина. — Вам дуже пощастило, що саме вiн чергує сьогоднi. Iгор Борисович у нас найкращий, в нього руки золотi. Все буде добре з вашим сином, ви тiльки вiрте.

— А скiльки рокiв Гнатишаковi?

— Десь 40… Нi, мабуть трiшки бiльше. Вiн був вiйськовим медиком, ще зовсiм молодим iнтерном у “гарячих точках” операцiї проводив.

Моєму колишньому учневi зараз має бути 44. Все сходиться. Але повiрите в те, що лобуряка-мажор став найкращим у своїй справi та ще й на вiйнi був… Нi, цього не може бути.

Я так i залишилась сидiти в коридорi на схiдцях i знову поринула в спогади. З нового навчального року менi не дали класного керiвництва i забрали кiлька годин, що суттєво позначилось на зарплатi. Євген Дмитрович позбувся директорської посади i став простим учителем працi. Тато Гнатишака таки помстився нам.

…Дверi операцiйного вiддiлення вiдчинились, i я почула, як чоловiчий голос спитав: “Де та жiнка? Хто вона йому? Мама? Зараз пiдiйду”. Я кинулась до високого статного чоловiка в масцi, але вiн зупинив мене жестом: “Заждiть, я приведу себе в порядок”. А я вдивлялась у його втомленi карi очi й тiшилась: “Не вiн! Не той легковажний нахабний молодик, який звик брати вiд життя усе, що йому заманеться…”

Але коли хiрург зняв маску i знову пiдiйшов до мене, я зрозумiла, що помилилась. Передi мною стояв мiй колишнiй учень Гнатишак, синок партiйного “божка”. Той самий Iгор, якого я колись “зрiзала” на випускному iспитi, щоб не пустити в медицину. I вiн теж мене впiзнав, обiйняв за плечi.

— Тамаро Петрiвно, як же я радий вас бачити! Шкода тiльки, що за таких сумних обставин. Але ви мусите тiшитись: ваш син у сорочцi народився. Найстрашнiше уже позаду”. Iгор, чи пак Iгор Борисович, сипав медичними термiнами, пояснюючи, яких травм зазнав в автомобiльнiй аварiї Вiктор, але я нiчого не розумiла i навiть не чула. У скронях шалено пульсувало, серце вискакувало з грудей.

— Ти просто скажи, Вiтя житиме?

— Не тiльки житиме, а й ходитиме, розмовлятиме. Травма голови велика, вiн кровi багато втратив, але серйозно не ушкоджено. Кiлька ребер зламано, права легеня пробита… Але обiцяю вам, що все буде гаразд.

— Можна до сина?

— Нi! Його зараз до реанiмацiї переведуть. Втiм… на хвилину, не бiльше. I не торкайтеся його, нiчого не кажiть, бо однаково вас не почує. Заждiть хвильку, я принесу вам халат.

Пiзно ввечерi Iгор пiдвiз мене машиною до пiд’їзду, не дозволив, щоб я на метро їхала додому. Я запропонувала зайти на чашку чаю. Вiн подивився на годинник: “Вже пiзно… Гаразд, на
пiвгодинки”.

“Завдяки вам я став людиною”

Обережно, що не розбудити онучку, ми пройшли на кухню. Оксаночка мирно посапувала на диванi у вiтальнi, не вимкнувши свiтла.

— На Вiктора схожа, — зауважив Iгор. — Дiвчинка з вами живе?

— Так, її мама в Грецiї на заробiтках. Син не має постiйної роботи, тож мусить хтось родину утримувати.

— Нiчого, Тамаро Петрiвно, я не сумнiваюсь, що ви гарно виховаєте Оксану.

Iгор гортав шкiльний альбом свого випуску, доки я смажила яєчню, робила канапки i заварювала чай. Потiм ми сiли до столу.

— Iгоре, менi так соромно перед тобою, — почала нелегку розмову. — Ти, мабуть, дуже злий на мене i маєш на це право. Я “зарубала” твою медаль, а ти он яким гарним хiрургом став, людськi життя рятуєш. Вiктора мого з того свiту витягнув… З медаллю легше б вступити було. Якби ж я знала тодi, що ти
перебiсишся, Iгоре, переростеш той юнацький перiод. А в школi мене дуже дратували твоя надмiрнiсть i неслухнянiсть. Цi твої фiрмовi “варенi” джинси замiсть шкiльної форми, волосся до плечей. А iнодi вiд тебе портвейним перегаром було чути, чи не так!

— Та що ви, я дуже вдячний вам, Тамаро Петрiвно, — перебив мене Iгор. — Завдяки вам я став хiрургом, та й узагалi — людиною. Мене ж батьки на стоматолога планували вивчити, бо там грошей бiльше платять. Я вступив до медiнституту, тато постарався. Але мене не взяли на стацiонарне, а на вечiрнiй факультет. I пiсля першого курсу до армiї забрали. Тож горбачовськi суворi часи настали, тато вже не мiг мене “вiдмазати”. У батька якiсь серйознi неприємностi на службi почались, потiм його вигнали з роботи.

Iгор розповiв, як потрапив у медсанчастину в Таджикистан. А через пiвроку його забрали звiдти в медсанбат на кордон з Афганiстаном, куди привозили наших поранених солдатiв та офiцерiв. Казав, як
iнодi не вистачало лiкарських рук, як йому, вчорашньому першокурсниковi, доводилось асистувати хiрургам на операцiях. Як у вiчi смертi зазирнув…

Пiсля служби в армiї Iгор не повернувся до свого вишу. Дiстав гарнi рекомендацiї командирiв i перевiвся до вiйськової медичної академiї в Санкт-Петербурзi. Працював у шпиталях вiйськових гарнiзонiв, навiть у Чечнi побував. Тепер повернувся додому разом з дружиною i сином. Бо пiсля смертi батька за мамою пригледiти треба, вона дуже хвора.

— В армiї зрозумiв, що таке справжня школа, — пiдсумував мiй учень. — Але перший життєвий урок дали менi ви, Тамаро Петрiвно. Я ж тодi у 17 рокiв дуже лихий був на вас. Бо звик, що будь-яку проблему чи забаганку можна вирiшити завдяки татусевомi дзвiнку “кому треба”. А ви враз розвiяли мої iлюзiї про те, що в життi всього можна добитись наказом “згори”, а нi — то купити. Дуже корисну науку дали ви менi в десятому класi. Я ж вважав себе господарем життя. А в Афганiстанi та Чечнi зрозумiв, що воно в руках Бога. I я так само ходжу пiд ним, як тi хлопцi з вiдiрваними ногами, рваними ранами живота i понiвеченими обличчями… А я? Що я можу? Хiба що по змозi допомогти в тих стражданнях.

Далеко за пiвнiч Iгор попрощався i поїхав додому. А я дивилась крiзь вiкно у нiч i думала: “Господи, бережи цього хлопця! Пошли йому здоров’я i дай сили. Я пишаюся своїм учнем Iгорем Гнатишаком. Як добре, що в операцiйнiй кiмнатi опинився саме вiн, а не якийсь там тезка”.

Джерело.

Вам також може бути цікаво...